— І келех, вічним світлом налитий, Любов на стовп поставить[450]…
Голос жриці затремтів такими глибокими модуляціями, що псалтрія прийняла це за початок посвятної пісні й обережно, ледве-ледве діткнулася струн.
Однак жриця мовчала.
Тоді й псалтрія рукою притишила-приспала збуджені струни.
Стало чути дужче голос моря, що зітхало біля вілли, завжди присутнє, хоч і невидне.
І здавалося, що не були це хвилі прибою, а хвилі вічності, що б’ються об серця цих старіючих жінок, замкнених у коло власної самітності…
Прокулі не хотілося ні ворушитись, ні розплющувати очей. Але ж слово "стовп" завжди хвилювало її. Завжди такі трагічні образи привертає воно з того часу, як у Єрусалимі ненаситний ідумеєць Ірод з отруйно-підсолодженою посмішкою показував їй "стовп бичування", говорячи:
— Це стовп бичування, до якого твій чоловік велить прив’язувати й бичувати…
— Так. Але по закону твоєї землі! — відсікла Прокула, завжди така стримана.
А здалека лунає, як тоді, у тім гарячковім сні під час першого нападу хвороби: "Ecce Homo!"
Прокула чує, як тоді, Пилатів голос… бачить, як постать Пилатова, немов із сивого диму, звивається над безоднею…
І Прокулі хочеться нестримно, шалено простягти йому обидві руці…
Але вона може витягти лиш одну.
Друга-бо, та, що з неї вже давно зникла "таємна рана", — та друга рука прикута до стовпа. Прокула не може її ані звільнити, ані відірвати…
За мить знову з’являється Пилат… Але тепер він уже стоїть за безоднею, на другому її боці. У руках у нього келех, обгорнений світлом, як місяць буває оточений світляними колами.
— Клавдіє! — ніби чує Прокула голос. — Помиляється той, хто в житті своєму шукав і шукає істини… Як би ти її могла знайти, коли ти її ніколи не шукала? І ніколи, ні в чому не помилялась?
І Прокулі вже здається, що вона не в атріумі Флори, але в садах Йосифа Ариматейського…
Сидить вона на скелі перед розщелиною, зарослою пасифлорою. Сидить невблаганна, як скеля, бо дорогу їй перегородили ті пурпурово-фіалкові квіти, що ворожать смуток і біль…
А були то лише квіти! Квіти, що не думають, не знають і не ворожать! Ні в чому не повинні квіти! Німа рослина!
В уяві, в задумі своїй, у думках Прокула схоплюється з виступу скелі й, не оглядаючись уже на "зловісні квіти", йде до тієї дикої розщелини, в якій зникли Йосиф з Пилатом.
Але… загубила стежку! Та, якою вона ступає, цілком інша, рясно засіяна фіалками, великими, темними, запашними… Квіти дивляться просто в Прокулині очі глибоким, сумним, фіалковим поглядом. Неначе ось-ось промовлять до неї…
І Прокулі згадується все, що в її житті могло назватись "ніжністю"…
Як же хочеться торкнутись рукою цих фіалок! Погладити їх, перепросити, що раніш не помічала їх…
Прокула схиляється до землі. І її вільна рука дотикається… прозорих, блискучих, фіалкових, холодних твердих гем… Це вже не фіалки, лише аметисти…
Ніжних, запашних квіточок уже нема. Натомість є дорогоцінні[451] й нев’ялі, але прозорі й холодні, як сльози, самоцвіти…
Чиї ж то сльози? Не її! Вона не знала їх… Ніколи не знала й вибачення ні для інших, ні для себе самої…
Але там далі, на луці, знову стеляться фіалки довгою дорогою-килимом… Перекидаються рівним шляхом над безоднею…
Але як тільки діткнеться їх Прокула, вони знову стають лише самоцвітами… А ці самоцвіти стають аметистовим мостом… Ступаючи по ньому, Прокула, мабуть, могла б перейти цю страховинну своєю порожнечею прірву…
Розплющила очі й ясно відчула: марні всі самозапевнення, філософічнґ висновки, фікція зовнішнього спокою. Марне товариство натхненних богом Світла істот!..
Все це не може їй замінити… Понтія Пилата, якому заприсяглася на все життя бути "Понтією, де він Понтій".
Для неї, унівіри[452], чоловік, як її власна душа, може бути тільки один. Роз’єднавшись із чоловіком, вона віддалилася й від власної душі… Живе без душі…
І знову блискавкою мигнула згадка минулого:
"Така я сьогодні глухоніма для життя, як колись була муринка Гела!" Тільки ж Гелу врятував від крокодила Прокулин наказ… А хто ж урятує її саму, Клавдію Прокулу, від тієї страшної потвори, Великої Порожнечі, що мовчки роззявила на неї свою пащу?..
— Гела!.. Якби вона тут була!
Думка-туга сама вирвалася з уст і втілилась у слова.
Аполлодора схилилась над матроною:
— Хочеш, доміно, спитати її ради?
— Хотіла б довідатись: де ж заблукала моя душа? І де стежка, що нею можу вийти з цих темних страховинних хащів? — мов крізь сон, відповіла матрона.
Бліде Аполлодорине обличчя стало цілком білим, аж прозорим і ще поважнішим. Жриця випростувалась і знаком наказала псалтрії вийти.
Паренді і собі зробила повільний рух, щоб устати. Її численні прикраси на шиї, у вухах і на руках озвалися мелодійним дзеленчанням. Але Аполлодора дала знак, щоб вона залишилась.
— У тобі дух ясний, просвітлений Святим Світлом. Він бачить інші світи. Ти мені поможеш силою свого духа прикликати сюди Гелин "Ка"[453].
І пояснила матроні:
— Дух, що вже підлягав моїм наказам, — кажуть священні книги Аполлона та Асклепіядів[454], — не може не відгукнутися[455], коли знову покличу його для помочі хворому духом. Бажаєш, доміно, щоб я спробувала?
Прокула ледве помітно кивнула головою.
— Але світла доміна не буде гніватися, коли б той дух мене не послухав або сказав би щось дуже смутне?
— Ні. Ти знаєш мене, Аполлодоро!
Жриця пригасила світло. Залишила тільки вогничок на невеличкому переносному жертівнику перед статуєю Флори. Насипала на нього ароматів.
Дим розпустив свої кучері й розгорнувся аж понад море… як сувій-епістола, послана жрицею у невідоме.
Сама Аполлодора стала між колонами обличчям до моря. Місячне сяйво огорнуло її зеленавим серпанком.
Паренді стала навколішки й притягнула прозору загортку так, що закрила собі долішню половину обличчя, уста й ніс, щоб при молитві не осквернити земним диханням дороги духа, що його має прикликати[456] жриця.
Прокула знає, що викликати духа можна[457]. Але ніколи ще не бачила цієї містерії…
Чує, як її охоплює хвилювання. Але урочистий настрій бадьорить її й пориває…
Тихий мелодійний[458] голос Паренді вимовляє перські слова молитви.
Прокула, що навчилася цієї мови[459] від своєї перської казкарки, зрозуміла, що це звернення до фероверів[460], чистих духів.