— Вони освітлені з середини тією "душею всього, божественним вогнем", що несе життя всьому живому[378]… — усміхнулася Маріам до колись улюбленої мудрості Гераклітової[379].
Ніч огортала темним завоєм уже й гірські шпилі… Але це не перешкоджало Марії: вона йшла і вдень і вночі.
Котру добу? Не рахувала.
За відпочинком не тужила. Її тіло не потребувало ні їжі, ні питва[380]… Душа линула все вище… де і смерть не відмірює часу… Стежку показував рожевий промінь, що падав немов із келеха…
…………………
Одного ранку угляділа Маріам серед порожніх і голих гірських гребенів високу стрімку скелю.
Довкола жодного сліду людської стопи. Часами тільки прим’яті трави, іноді неначе уривок протоптаної стежечки, застелений килимком гірських квітів, вигаптований росою…
Чиї ж то сліди? Хто міг їх тут залишити?
Лісових звірів не зустрічала. Людей — так само. Хіба рої легконогих, німф перебігли й поховались у хащах?.. Невже справді?
Он з-поза скелі закрутилися легенькі хмарки, втратили форму й розвіялись…
Магдалина глянула додолу…
Біля її ніг гладесеньким дзеркалом послалась сонна поверхня темного озера… Такого темного, неначе воно випило всю ніч. Було темніше за мертві глибини Асфальтового моря[381], знайомого Марії…
А над чорним озером знов з’явилися хмарки… Наближаються… ясніють… Магдалина добре їх бачить!..
Їх сім… І які ж принадні й гарні вони самі, ці "сни землі" — враз знайшла їм назву Маріам.
Але її найбільш вражає, що їх сім. Це ж бо містичне число повноти й досконалості…
Жидівські святі книги в’яжуть із цим числом таємниці, повні прихованого значення.
Але цю згадку про юдейську священну містику раптом закривають інші спомини…
Магдалинина мати, гелленка, заквітчувала світ красою й поезією… Були то оповідання про принадних і таких людяних богів, чиї статуетки можна було брати в руки та гратися ними, як ляльками!
Але батькова родина лякала Маріам від дитинства страхіттями кар, страждань, непереможною силою "семи бісів"… мовляв, є невловні, невидні, але скрізь присутні демони… Вони невідлучно ходять за Маріам, готові покласти на неї свої лапи-щупальця… Вони заберуть Маріам!.. вселяться в неї… опанують її!..
Пізніше ці "семеро бісів" стали справжнім її прокляттям. Часами навіть і предобра, як хліб, Марта вірила — не вірила, але була недалека від думки, що це вони, ті "сім бісів", гнали Магдалину на бездоріжжя, на манівці життя… Вони загнали її в пустелю духа, заповнену тільки жагучою спрагою зазнати розкіш життя!
І от тепер були б то знову вони? Із глибин чорного озера виринули й усе тіснішим колом оточують її…
Раптом, як небажану заслону, розриває їхню імлу… сильна Каєва рука.
Як же чарівно-радісно всміхається Кай! Так близько схилився він до Магдалини, аж від його дихання ворушиться край її покривала!..
Образ Кая такий принадний, бажаний, милий, що Магдалина ним осліплена… аж заплющує очі… Неначе повисла над безоднею, в яку ось-ось провалиться…
Здається, раніш зовсім не помічала, яка це досконала мужня краса! Сонце життя!.. Вир оп’яніння, що самим виглядом, самою тільки обітницею відбирає пам’ять, розум, довколишній світ!.. Мета життя!
І цей Кай, живий ідеал, що колись тогу свою простелив під ноги Маріам, щоб увійшла нею не тільки в тиверіадський цирк, але і в Каєве життя, нині кидає до Магдалининих ніг мінливу чудову казку щастя… своє кохання!
І тчуть цю чарівну казку життя зорі. Вони зриваються з неба… падають і тануть у затоці Байїв… під спів сирен, схованих ув обіймах ночі…
Вона, Магдалина, могла б забути все-все у п’яніючій безмежності кохання… Кохання "Понтія і Понтії…"! Жага, до болісті солодка, обіймає Магдалину… Як ті Каєві рамена, що… більше ніколи-ніколи не пригорнуть її…
Неймовірним зусиллям напружила свою волю. Шарпнула серцем, уявою, думкою.
Нараз ніби щось увірвалося… Саме життя?.. Прийшло визволення… Образ Кая розплився в імлі…
Але ж, яка вона холодна, ця імла! Яка безплідна!..
— А в ній на самоті шукали вдосконалення духа ессеяни[382]! — майнуло думкою…
Але серце стиснулося глухою болістю, а душа вкрилася жалобою…
А перед очима знов виростає з туманної імли новий образ…
Дивиться не тільки в Магдалинині очі, але і в засмучену душу вдумливе обличчя Йосифа Ариматейського…
Як сталося, як могло статися, що Маріам ніколи раніш не призадумалась над тим глибоким освіжуючим спокоєм, яким була завжди овіяна вся постать Йосифова? Таж він, і тільки він, був тією кришталево-чистою криницею, що єдино могла, дійсно, вгасити духову спрагу!
І було так легко здобути приязнь цього виняткового — ні, цього таки дійсно єдиного в світі мужа! Особливо після тієї розмови про келех, коли Маріам, перед своїм вигнанням з Палестини, так часто бачилась із ним!..
Якою справді божественною гармонією бриніли б струни тієї справжньої Орфеєвої ліри приязні, безперечно принаднішої від шалу палкого, але скороминущого кохання! Які чарівні й неминущі світи незнаної глибокої мудрості, необмеженого знання, глибоких таємниць міг їй показати той аргонавт духа!
Таж на досяг руки мала це все Маріам… у себе вдома! Оточена гармонією, яку може дати незалежність багатого з мистецькими нахилами, обдарованого різними здібностями й так освіченого духа, що безумовно прагне до щастя! Сама доля подавала їй до уст ту чару духового життя, за яким вона тужила!
А вона відштовхнула той келех знання й мудрості, що дає найповніше щастя мудрецям, які не потребують від світу вигод до життя, похвали та скарбів — лише єдиного: "Не застуй мені Світла!"
Чого пішла вона пустирями життя? Чому подалась у ті чужі їй ліси з… келехом мрій, келехом, опряаеним чарівними легендами, але такими невловними, що губляться десь у снах людей про цілком неокреслену й розпливчасту річ, про "ідеал"!
Що знайшла вона на цій дорозі, на якій сліз не обітре ніхто?!
На мить Магдалинине серце стало пересохлою криницею, з якої марно силкуватись витягти бодай одну-єдину краплину води.
Келех тремтить у руках, уже майже не падає з нього світляна стежечка-промінь… Згасили її майже цілком нерозумний жаль за неповоротним минулим та сумнів, чи не помилилась у вибраному шляху.
А келех став тяжкий, як ярмо… добровільно взяте…