І ці двоє, наймогутніші на цілу Юдею, видалися Йосифові в цю хвилину вбогішими за жебраків, що народились убогими й сліпими. Бо сліпонароджений не втратив того, чого ніколи не пізнав!
А вони мали все, що дається людям. І ось утратили все нараз.
Відчував гострий біль і жаль… І хотілося затримати тих обох, що стрімголов летять у прірву… Але чим?
Що може повернути людині те її малесеньке вбоге особисте втрачене "щастя"? Хто може воскресити… вмерле щастя?
І раптом лагідніше віяння торкнулося Йосифової душі. Було таке легеньке, що не зрушило б із місця сухого листочка, але колихнуло радником, як непереборний південний вітер із пустелі.
Підвівся й промовив:
— Це остання ніч, коли під моєю охороною перебуває смарагдовий келех. Ходімо, гляньте на нього! Кажуть, у ньому скрита велика сила й лік для душ…
Пилат і Прокула підвелися мовчки. Посувалися, як тіні, алеями саду, що поступово ставали доріжками гаю. А потім — стежкою в чагарниках над кручею.
Нарешті зникла й остання доріжка, мов скочила з обриву у провалля.
Йосиф розсунув віти миртів, обплетені чорним бронзом плюшевих гірлянд. Схований у скелі прохід сковзнув ящіркою під водяну запону водоспаду. Вона затягла вхід до печери.
Непомітним дотиком ноги Йосиф немовби вичарував нову стежечку. Бо струмінь водяної запони несподівано ніби відсунувся набік: падав лише вузьким потічком з одного тільки боку. І відкрився вхід у розщілину скелі.
Останній промінь сонця впав у печеру й укрив золотом пурпурові троянди. Потім освітив і хрещаті квіточки південного жасмину.
Білі, позолочені сонцем, дрібні, неначе воскові хрестики жасмину[270] вимальовувалися на майже чорній зелені миртів.
"Мов ті хрещаті зірочки на стелі єгипетських святинь!" — згадала Прокула давнє враження, а з ним і ту щасливу, першу й останню з Понтієм, подорож до острова Філе…
І знов, як перед хвилиною, стиснулося серце…
Йосиф відгорнув тяжкі листки агав. Їхні сріблясто-зеленуваті мечі оберігали вхід до ще глибшої печери. Там, у скельному масиві, біліла вже не стежка, а лише щілина[271].
Прокула зробила крок і затрималась. Сперлася рукою на скелю.
Пилат схилився, роздивляючись, на що йому вказує дружина. Була то рослина, що перекинула свої гірлянди з темними — аж до темно-фіалкового відтінку пурпуровими квітами над стежкою-розщілиною.
Пізнав їх і Понтій: були це ті квіти, що їх колись подала Прокулі Гела на пасіці…
— Квітка нещастя! — промовила Прокула. — Я далі не піду! Почекаю на вас тут.
І сіла на кам’яному виступі.
— Але, світла доміно… — почав Ариматейський.
Та Пилат перебив його:
— Облиш, приятелю! Вона сама, як скеля… невблаганна!
Йосиф замовк і пішов уперед.
Спинився перед рівною скелею, чогось пошукав у заглибині — і немов рука невидимого велетня посунула важку кам’яну брилу.
Поза нею блиснуло тьмяне золото. М’яко засвітилося зеленим світлом, немов велике око, оточене переливчастим мерехкотінням "місячних самоцвітів".
Казковою квіткою віддзеркалювався келех у полірованій лазуритовій плиті стола, мов у плесі містичного ставочка[272].
Із склепіння скельної печери спускалася на ланцюгах велика лампада. Але наче не вона освітлювала печеру, а видавав світло келех, налитий по вінця сяйвом.
Пахло ароматом перських троянд, солодким і сумним, як жаль за втраченим щастям, що його до розпуки хочеться собі повернути.
Кілька хвилин стояли обидва мовчки. Нарешті почулися тихі слова Йосифа:
— І поза межі гробу стелиться надія…
Промовив ніби для себе.
Його погляд не відривався від осяйного келеха. Так само не відривався й погляд Пилатів. Але прокуратор не відповів нічого. І в присутності свого єдиного приятеля почував себе однаково самітним.
Був сам… Тільки зі своїми думками. А вони, мов писані на довгому сувої, розгорталися перед його духовим зором:
— Ціле своє життя шукав я Істини… Тужив за нею… І — не знайшов! Чи, може, не впізнав, коли зустрів її?.. І от надходить уже вечір мого життя.
І рухом жалоби, як на похороні, прокуратор Юдеї накрив свою голову краєм тоги…
IX. ЗЕМЛЯ І НАРЕЧЕНА[273]
Тим часом Кай будував своє особисте життя в Таррагоні.
З його приїздом стара таррагонська садиба Понтіїв помолодшала й роз’яснилась усміхом.
Оселю Понтіїв звичайно називали Преторією, бо ж Понтій Пилат був також якийсь час по батькові претором[274] у рідному місті.
Відділені від столиці римські провінції притримувалися старих звичаїв і назв. Тому й Таррагона воліла стародавні назви для домів своїх визначних громадян, лишаючи нові наймення, як "deversario", insula"[275], столиці Римові.
Для Пилата Таррагона не мала привабливості. Була-бо неприємною згадкою про першу в житті потребу уступити чужій волі.
Тут мусив він схилитися перед рішенням свого батька й розпочати, саме в Таррагоні, свою службову кар’єру, "як годиться римському громадянинові".
— Мусиш спочатку послужити державі, як magistratus[276]! — вирішив старий Понтій. — Коли ж досягнеш зрілого віку, повернешся до землі, як це чинили й чинять усі знатні римляни.
— Але ж я маю нахил до військового стану! — протестував молодий Пилат.
— Обидва Сціпіони, герої таррагонські, завжди були для мене зразком!
Але батько був твердий і невблаганний. Рішення не змінив.
— Не кажу, що це зле! Але спочатку мусиш magistratum gerere[277], щоб навчитися служити скромно, без пихи й зарозумілості. Коли ж умітимеш керувати самим собою, осядеш на своїх землях. Тільки-бо на селі людина стає своїм власним паном. Тільки там живемо своїм справжнім життям. І справжня мудрість родиться з погорджування міськими забавами.
Однак, хоч Пилатові й не довелось бути урядовцем, він на все своє життя зберіг військову вдачу. Ніколи не відступив перед противником; не спинив раз розпочатого бою, доки не допровадив його до переможного кінця.
Це збільшувало кількість його ворогів і розтягало бій із ними часами на довгі роки…
Земля ж, як вірна Пенелопа, витривало чекала на повернення свого пана.
— Покинена, але не забута!
І коли нині, замість старого, прийшов пан молодший, усе довкола немов ураз помолодшало. Слуги стали пильнішими, бадьорішими. Були це переважно люди вільні, не раби.
Мудрість-бо предків навчала: у відсутності пана маєток не повинен лишатися в руках рабів!