Таку ж записку знайшли і в сусідньому селі, в Бузовій Балці. Мололи там у млині фураж для німецьких коней, ячмінь і овес на обмішку. Була й охорона. Так от, в одну заметільну ніч охорону наче язиком злизало; хтось позбивав замки, зламав двері в млині і все зерно роздав жінкам у селі. А на дверях повісив записку: "Кому мололося, а кому ще скрутиться. Калашник".
Розказували, що той же Калашник,— а він їздив нібито на німецькому лімузині,— запрошував до себе в кабіну старост і поліцаїв, тих, на кого вказували люди, вивозив їх за село, в сніги, і там судив їх скорим і праведним судом. В усіх тих чутках Калашник з'являвся тут і там, в селах і в німецьких казармах, і завжди несподівано, наче виростав з-під землі, а бувало, що в одну й ту ж ніч його бачили люди в двох, а то й трьох зовсім різних місцях, хто на Сугоклеї, хто в Красновершці. І був Калашник невловимий для фашистів і навіть, казали, невидимий для них, щось знав таке од вражого ока. Скільки фашисти не ганялися за ним, не могли спіймати, вислизав просто з-під рук, тільки залишав на гарячих слідах записки: "Був і нема. А де буду — куля вам скаже. Калашник".
В ту зиму, голодні, засипані снігом, ми ловили ці чутки, ми їх спрагло слухали, ми гріли їх коло свого серця, переказували іншим людям, своїм і чужим, а ті несли їх далі разом з торбами і каліцтвом своїм, і знов ці чутки-історії поверталися до нас, тільки тепер виходило, що Калашник не просто був у Пирогів, погладив дівчинку по голові і дав їм хлібину, а так було: коли він виходив, то ніби ненароком розстебнув шинель, і вони побачили: під шинеллю в нього радянський кітель, і орден горить на грудях, теж наш, радянський. І ніби ще раз він заходив до них вночі, розгорнув карту і сказав: "Одкрию вам великий секрет. Наші війська стоять уже тут, на Орелі, а партизани — в Чорному лісі. І визволення вам буде скоро, на стрічення". Бідні, убогі наші сільські історії, вирвавшись у світ, поверталися до нас назад, у глухе село, як багаті невістки: десь їх на далеких дорогах люди так рясно розквітчували, увивали такими пишними подробицями, що ми їх не впізнавали, не знали самі, де тут правда, а де вигадка. Та ми вірили їм, навіть більше не собі, а історіям із сторони. Так хотілося вірити в Калашника, в його невловимість, в те, що він знає щось від ворожого ока і що визволення нам буде скоро. Інакше, мабуть, і не вижили б ми в ту холодну зиму.
Вже відгула буря, сніг біло і впокоєно влігся в садах і переярках, затихло в степу, коли в'їхала в село висока міцна підвода. Попросилися до нас на ночівлю два спокійні, статечні степовики — батько й син. Обоє в кожухах, дебелі й вусаті. В батька вуса руді й обкурені димом, у сина ніби світліші, але теж з помітною рудизною. Внесли вони в хату чималий клумак, потерли, почовгали долонями з морозу, покрякали добряче і сіли підвечерювати салом і хлібом. Поки їли, спинами затулили стіл, з хазяйською солідністю попорядкували, підмели все, крихти кинули в рот. І тоді повернулись до нас. Видно, балакати не любили, та все ж сказали, що їдуть не з близьких країв, з-за Дону, і дорога у них далека — в Голландію, а може, й далі. Ми слухали, дивувалися з матір'ю їхньою міцною донською говіркою. А мене муляло одне: у вікно я бачив, що до воза у них причеплено велику двоколісну бочку. В таких бочках у нас возять у степ воду. А що в них там? Не воду ж тягнуть степами-заметами з свого далекого Дону ці хазяйновиті мужики.
Я таки влучив хвилинку (коли старший, батько, присів до плити, щоб роздмухати вогонь і прикурити цигарку), вискочив босий у двір і спрожогу зіп'явся на колесо. І рукою — в бочку, в оту горловину з шапликом. Зачерпнув щось у жменю. Ти диви — зерно! Чиста ярова пшениця, повнісінька бочка насипана. І заткнута жмутком клоччя. Ми потім довго з матір'ю дивувалися, знизували плечима, пересміхалися й думали: для чого вони везуть зерно? І куди? Десь на край світу? А далі що? Будуть сіяти свою, привезену з дому пшеницю в Альпах, десь під Парижами й Брюсселями? І хто їм вділить там латку поля? І хіба на чужій землі виросте наша золота ярова, хіба вродить, хіба проллються над нею теплі благодатні степові дощі, хіба світитиме сонце так, як на Дону? Видно, оці два дядьки, батько й син, що везли в Європу бочку з яровою, теж були ЯКОГОСЬ дивного розуму люди або й зовсім пропащі, хоч вони зараз солідно покрякували та покурювали, в глибині душі, мабуть, вважаючи, що обдурили весь світ і війну.
Ми їх не розпитували. Ми лише бачили у вікно, як неприкаяно стримить у снігу бочка, задерши вгору довгі тесані голоблі, і нам здавалося, що хтось простягує з криком в холодне небо руки.
Покуривши, батько й син вклалися на соломі, а скоро, в два голоси, натруджено захропли. Та перед сном старий докинув нам слово про те, що чув од людей в дорозі, за Долинською, таку, не проти ночі й згадувати, пригоду. Жив там в одному селі підліток, а вірніше — хлопчина, з дитинства він розбився — йому ноги одірвало. Покривдивши, доля, видно, схаменулася і вділила йому страшну віщу силу: він вгадував, а дехто казав, і наврочував, що кому буде в скорому часі., Селяни, свої, місцеві, обминали його, боялися, бо зараз життя таке, що гадай не гадай, а від горя й біди не втечеш. Але дехто з приїжджих заглядав до того хлопчини, і, що малий казав, те їм і сповнялося не пізніше сьомого чи п'ятого дня. Одному — вербова повістка в Германію, другому — казьонні гості в хату, третьому — погана дорога й печальні вісті. Видно, і німці прочули про того хлопчину. І якось ввалився в хату не простий солдат, а офіцер, командир танка чи гармати. Причепився до хлопця: скажи, провісти, що буде мені в бою, ось ми своїми екіпажами на фронт відправляємося. Хлопець, отой недужий, глянув на німця й одвернувся: щось він побачив таке в його лиці. А говорити не хотів, зціпив зуби. Німець затупав ногами: говори, а то за петельки і в сніг, на мороз викину! Хлопець тоді й каже: пригніться, пане фашист. Німець пригнув голову. І малий пальцем показав: ось сюди, в лоб, осколком, в цю точечку над бровою. І день сказав — післязавтра. Офіцер нахмурився, а тоді осміхнувся й махнув рукою: мовляв, бреше малий. Післязавтра вони, німці, будуть ще в дорозі, до фронту — тисяча верст глухими тилами, а тут приплели бозна-що, якийсь осколок.