Вустя знала: де вона, там до неї прибіжать її солов'ята — он стоять вже нищечком в сінях і під хатою.
— Ану, діти, підтягуйте сюди санки, до порога, та хутенько. Мала, присадкувата Вустя, на коротких ногах-ступочках,
однак вхопила Павлика, згребла в оберемок, обгорнула його ковдрою і сама понесла з хати (а збоку бігла й підтупцювала Зінька). Всадили його в сани, взялись гуртом і попхали ґринджоли в темряву, в замети, через споночілий сад.
Десь ревли марші на вулиці, і двоє за берестком сварилися добірною німецькою лайкою.
В приземкуватій, довгій, обвішаній дитячими штаньми й сорочками хаті, де клубками стояла пара й густо пахло чимось одвареним, знайшовся куток і для Павлика. Перенесли його туди, між якісь торби й вузли, і одразу сповзлися до нього всі Вустині дітлахи, хто з лежанки, а хто з печі, а може, тут було двое-трое й сусідських. Павлик ніяк не міг вгамувати в собі нервовий дрож, давився од сухого сміху і знов починав розказувати :
— Тітко Вусте, чуєте: зо мною щось трапилося! Коли той оберет вистрелив, я аж підскочив і сів. Дивлюсь, а я сиджу, ось так, рівно сиджу, ну так, як сидів колись раніш, до верби. Не вірив, та й зараз не вірю собі: гляньте, хіба може бути таке? Це ж чудо якесь! А може, а може, і біга... і ходити я почну колись? Га, тітко?
— Аякже, аякже, Павлику! Ти послухай: в мого брата жінки, в Гальки, на хуторі Дишловому вона живе, таке нещастя скоїлося: малу її дочку пес колись перелякав. Стрибнув на неї з-за воріт, гавкнув, дурний,— і мале заніміло, не балакало зовсім, голос пропав. Мучилось дитя років п'ять чи шість. Та оту жнива, коли саме хліб косили, понесли Гальку коні, просто з гори поперли в ставок, на кручу, от-от розіб'ють і воза, і її, а мале схарапудилося, та як закричить: "Мамо! Мамо-о!" І стала дівчинка говорить. Вибалакалась і так зараз лепече, як ластівка... Воно, Павлику, недаром люди кажуть: клин клином вибивають. Ото як перетрясло людину, треба ще раз потрусить, і все стане на місце, я так бабським розумом думаю. Ану, сядь! От бачиш, ти рівно сидиш, гарненько. Вір моєму слову: ти видужаєш, Павлику, зовсім видужаєш! Скоро наші прийдуть, армія наша, звільнять село, і ТИ поїдеш у Київ. А таля, у Києві, там є такі мудрі голови, хвігурги називаються, вони з дощечок, з дровенячок живу людину тобі стулять. А ти ж молоденький, ти здоровий, ти ще бігатимеш так, що Салабай за тобою не вженеться. Правда, синку!
Вустя не просто прибалакувала, вона знайшла чисту мар-лечку, якусь густу, як мед, мазь, обв'язала Павликові голову і сказала, що подряпина в його чубі зовсім легка, днів за два, за три все присохне, заживе, і вона, Вустя, ще вдарить під "ойру" оцими чунями на Павликовому весіллі, на клапті поб'є бабське ввуття. Видно, дуже подобалося Зіньці веселе материне ворожіння й приплакування: дівчина стояла тут же, коло матері, за всім стежила великими здивованими очима і розтуляла губи, м'яко, з добротою, трохи присоромлено усміхалася. А Павлик покірно підставляв голову, з-під Вустиних рук поглядав на Зіньку, на її кирпатеньке розумне лице, і йому дуже багато хотілося сказати їй, ну хоча б таке:
— Коли все збудеться, Зінько, чуєш, все те, що мати твоя сказала, і я поїду в Київ, то й ти поїдеш зо мною, добре? А там, після хірургів, ми знаєш що зробимо? Ми візьмемося з тобою за руки і побіжимо, ні, просто полетимо на високі гори, щоб подивитися на Дніпро, на лаврські печери, на те місце, де стояв колись бог Перун, висічений з дерева, і сяяв золотою головою... Ми ж з тобою, Зінько, дружимо давно-давно, з самого дитинства, і давай хай буде й далі так, вічно, скільки ми й житимемо, правда?
Обережно помацав Павлик перев'язку і знов якось здавлено, сухо засміявся до когось невидимого, може, до своїх думок:
— Бачите, як воно виходить: фріц хотів мені зла, а все навпаки обернулося. У злих завжди так: копають яму для когось...— раптом Павлик стрепенувся, застиг з німим напруженим страхом на обличчі, мовби до чогось прислухуючись за вікном.— А мати моя? Ми ж забули про неї! Прибіжить, гляне, в хаті — кров, нема нікого... Що вона подумає, бідна?
Тепер і Вустя, і Зінька пополотніли, мову їм одібрало, навіть хлопчаки на лаві примовкли. Всіх наче облило отою з морозу, пекучо-холодною водою з ополонки.
— Божечко, що ми наробили! Побіжу, там у неї серце лопне од страху. Це я безтямна! Забула! — заохала, заметушилася Вустя, щось нап'яла на себе і, за всіх і перед всіма винувата, кинулася з хати в круту холодну ніч.
Стежка була протоптана в снігу понад річкою і звивалася, "темніла попереду то як рівчак, то як пробитий зайцями слід. Мати йшла з коромислом на плечах, плутала ногами, і серце у неї билося глухо, не того, що важко йти, що темно, що облила куфайку водою і вся одежина обледеніла на ній, взялась мерз* лою корою,— не тільки того. Чомусь вона поспішала), тривожилась: кинула хлопця одного, а ніч якась неспокійна, з криками й гвалтом у темряві, як не перед добром. Та якби він хоч накрився, одвернувся, не пік їх отим своїм непокірним, зненависним поглядом, а то ніби хоче до стіни їх всіх пришпилити...
Останні кроки перед хатою вона вже просто підбігала, задихаючись од сухого перемерзлого повітря. І от — наче удар обухом: темно у вікнах... Де Павлик, що з ним? Вклався спати? Так ні, мав би піджидати її. Ступила в сіни — і відра задріботіли в її руках: що це? Двері навстіж, все одчинено, а з хати несе гіркою паленою сіркою, димом. Байдачна кинулась туди і вже не пам'ятає, що вона там робила: де шастала, як ї чим присвічувала собі, як вона судорожно обмацувала постіль, і от — щось мокре, липуче на подушці. Горло їй здавило, вона ні охнути, ні крикнути не могла. Гарячковита, безжальна до> себе, вона й не тямила в цю мить> що добиває, мучить себе даремно, що Павлик, живий і здоровий, гомонить зараз спокійно в сусідів, у тітки Вусті. "Де він? Що з ним зробили бузувіри?" — кидалась вона, і страшні видовиська попливли у неї перед очима. Зосліпу вона бачила, яв гурт фашистів, а серед них оберет, влетіли в хату, звалились на Павлика, стрілянина, лемент — і потягли нещасну дитину в сніг, в почорнілий сад.