— Павлику, ти не спиш?
Не озивається. Але в глухій хатній тиші мати вловила чутким слухом: напівсонне рівне дихання його обірвалося, зупинилося, весь він напружено притих. Може, поринув у свої думки і не почув її голос?
— Про що ти думаєш, Павлику? Чим ти собі душу точиш? Що в тебе болить?
— Та так, мамо. Нічого. Давайте заснемо,— поворушився, заскрипів ліжком, ніби натягнув на себе покривальце, однак мати відчула: одмахнувся, не хоче відкривати душу.
Що ж, рано відірвала від себе сина, тепер не нарікай, жінко, терпи: важко стулити давно розрізані половинки... Був теплий вечір, десь на вигоні співали дівчата і рипала гармошка "ойру" (ах, як Таська бігала колись на ті вечори, примкнувши малого сина в хаті на клямку!). А тепер вона відчинила вікно — хай трохи вивітриться з кімнати застояне душнувате повітря — і, впоравшись з хатньою роботою, підсіла до сина. Хотіла не те що погомоніти, а хоч перемовитися словом, загладити свою вину, бо й зараз виходило так, що Павлик сам та сам лежав, нидів у кутку, і все ще їх розділяла якась холоднувата межа.
Підсіла, і Павлик зустрів її, як він часто робив зараз, довгим, допитливо-уважним поглядом, ніби хотів прознати, вивідати в її очах щось приховане, потайне.
— Мамо, сідай ближче. Давай я тебе навчу грати в шахи. Це не так і складно. Дивись...
— Та що ти, сину? Де там з моїми граблями! З дівоцтва я греблась в гарячій солоній ропі та в чорній землі, бач, які в мене пальці стали — шурпаки...
Вона показала руки, сама глянула на них насмішкувато. "Справді,— подумав Павлик,— лице в мами тепле, ніжне, ви-ласкане сонцем, і в гурті вона — невеличка сама, в'юнка тілом, не одразу й одрізниш її від молодих дівчат. А от руки — ніби не її, пампушки, як вона каже, огрубіли й розтовклись в роботі, шорсткі стали". Та все одно Павлик любив мамині руки: повно ласки в них. Особливо, коли мати клала долоню на лице, на згарячіле його чоло: так і повівало тоді сном, спокоєм, 'затишком...
Помовчали трохи, і знову мати спитала про те, що не давало їй спокою всі ці дні:
— Павлику, ти не спиш ночами, що тебе мучить? Скажи, довірся мені, я все зрозумію і, коли зможу, хоч крапельку допоможу тобі.
Він зітхнув, тільки не так, як вночі, не досадливо, а ніби обтяжливе щось скидаючи з себе.
— Літо кінчається, мамо. Он ластівка жила у нас над вікном. Вже вивела ластів'ят, і тепер літають вони гуртом, чи гикають весело. А я лежу і лежу.— (Від того гіркого "лежу" холодна тінь попливла йому на лиці і так болюче затріпотіла синювата жилка на скроні.— А я лежу, мамо, і думаю: а в школу як? Ластівки скоро полетять, хлопці побіжать у школу. А я? Знов мені — тут самому, і доки?
От воно — зринуло! Мати здогадувалась: це неодмінно нахлине. Оджнивують вони в колгоспі, небо згасне, забринить у повітрі прохолодою, осінню. І тоді... Закурличуть птахи, діти побіжать через гору в школу. Стихне, осиротіє в селі, на їхньому кутку ні душі не буде. Він сам, він один, він, як одірваний від ключа, залишиться тут покинутий. Хто навіть з дорослих, не таких вразливих душею, вижив, переніс би оцю нестерпно гнітючу покинутість?
— Я, сину, не раз думала: як? Ну як нам зробити, щоб ти жив, і вчився, і в гурті з однолітками був? Я в селі про це з людьми говорила. Одні кажуть, є в городі для таких... ну інтернат...
— Ні, мамо! Послухай: мені коли б хтось тільки приносив уроки. Те, що задають у школі. А дома я все подужаю сам: фізику я люблю, арифметику легко вчив, а граматику, історію — валюбки, все одно, що книги про капітанів. Аби хтось тільки приносив, що задають додому, може, Зінька, а може, хлопці забігатимуть. А їхати... Ма я нікуди не поїду...
— Спасибі, спасибі тобі, Павлику! Ти в мене золота дитина,— вона кинулась обтуляти його ряденцем, обціловувати і була чимось зворушена до сліз, може, тим, що Павлик (так рішуче, по-дорослому) захотів бути дома і тільки дома, коло неї, і сам все обдумав і вибрав найважче — вчитися самотужки, в своїх чотирьох стінах.— Завтра, сину, неділя. Я піду в школу до директора і там з ним про все пораджусь.
Неділя для жінки — це гора клопотів, і Байдачна вибралася з дому аж геть після обіду. Трохи хмарило, спечна пора минулася, і вона пішла не через гору, не навпростець, а кружним шляхом понад балками. Хтозна, чого забажалося їй глянути на ту глуху, покинуту греблю.
Вона пройшла косогором до ставка і над мостом, коло урвища, стала. Була тиха передосіння пора, не світла й не пасмурна, а якась печальна, з легенькою прохолодою від землі і від неба. Сухі очерети з білими султанами, осока над водою, стара грушка-дичка з того боку — все стояло прижовкле, поникле, притрушене сірим пилом. І хоч, як-то кажуть, старий Ілля остудив уже воду, та хтось все-таки бовтався у ставку. Мати їх побачила: купалися хлопчаки.
Тут щось немовби холодним ножем вп'ялося їй в серце. Аж заточилася на ногах: "Господи, та невже?!" На тій же вербі і на тій гілці, яка згиналася, стояв малий хлоп'як, мокрий і в мокрих штанцях на підтяжці. Він ліз на край гілки, боявся" злякано балансував руками. Ще мить — і сприсне, полетить а висоти.
Байдачна не дихала, захолола, їй здавалося — тільки легенько дихне — і малий полетить, хрясне спиною на чорні колоди мосту. А коли той мокроштанний герой позадкував, поточився од страху назад і схопився рукою за стовбур верби, вона дала волю нервам і крикнула:
— Ану злазь! Держись за вербу і злазь, я тобі зараз вуха поодриваю. Мало вам горя одного! А ви ще шукаєте біди, ще напасті просите собі і матерям на голову! Злазь, кажу!
Хлоп'як зліз і, як миша, тихенько шуснув під міст і там сховався. А Байдачна раптом охнула: щось різонуло їй в по-переці, звело гострим болем, не могла розправити спину.
Постояла, поохкала і, коли трохи відпустило, потяглась назад до кузні. Та, мабуть, нерви у неї таки бриніли й грали, бо накинулась на всіх мужиків у кузні, мовляв, як ви тут спокійно клепаєте, зубами світите, регочете, сажотруси ви, а діти он у вас перед самим носом лізуть на вірну гибель, голови собі зламують. Не відступилась, поки один, молодший в губатих молотобійців, взяв Пилку-ножівку, поліз, одпиляв і звалив ту окаянну гілку у воду.