І тільки я про це подумав, як мур озвався вогнем.
Сніг, що досі лежав такий чистий та мирний, раптом весь закипів, загадючився фонтанчиками, обпікаючи скроні, засвистіли, затьохкали кулі. Сусід, який ішов поруч, впустив гвинтівку і, хапаючись за груди, став осідати донизу. Ось іще один впав... іще... Попереду... праворуч... ліворуч. Уже всі лежали в снігу і важко було взнати, хто ж живий, а хто вбитий.
Я теж упав, зарився у сніг.
Скільки отак пролежав, не пам'ятаю. Кулемети сікли й сікли, весь простір наді мною був нашпигований кулями і від них аж ворушилося волосся. Я лежав, обмерши, лише серце болісно гупало в грудях.
Думок не було — сум'ятні уривки думок. "Я живий... Я ще живий. Господи, пронеси!.. Пронеси!.. Гвинтівка... Та ось, під рукою! А цеглину загубив... Сержант... Де подівся Петро?.. Невже усіх вбило? Казанок... Який казанок?.."
Кілька разів мене трусонуло, обпалило близьким вибухом: німець став кидати міни. І я чомусь найбільше боявся, що крига не витрима і я пірну в крижану купіль.
Відчував, що замерзаю. Змокріла од поту білизна взялася льодком, холод сковував м'язи, проникав у суглоби, підкочував до серця, крижаним обручем стискав груди. Вже, здавалося, гасла й свідомість.
І тоді я заворушився й поповз. Щоб хоч трохи зігрітись. Одразу ж ткнувся обличчям у щось тверде й непорушне. Побачив дві чорні підошви, донизу закаблуками, густо пробиті цвяхами. Обповз убитого, рушив уперед.
Згодом став зігріватись. Знову почув, як б'ють кулемети, густо фисвистують кулі. Заліг у снігу, і тут німець знову став кидати міни.
Не пам'ятаю, що було далі. Якась чорна тінь шугонула з неба прямо на мене: сніп полум'я, вибух і мене пожбурило в безвість...
Отямився вже по цей бік Дінця, в польовому шпиталі.
Хлопці, які пораненими потрапили в цей же шпиталь, розповідали, що мене підібрали вже після бою. Що нас усіх кинули на повне знищення в так звану психічну атаку (так ось чому командуванню було байдужісінько, мали ми набої чи ні, були в нас гранати чи цеглини!) і поки німець возився з нами, його обійшли вже інші частини та й вибили з заводу.
— Майже всі полягли... Оце тільки ми і лишилися...
Вбило, мабуть, і Петра. Убило й сержанта.
Я очунював довго і важко. Уже й скресли сніги, уже й води весняні одшуміли, а мене все "водило" то в один бік, то в другий: як зашумить, як задзвенить у голові, як підкотить каламутний нудотний клубок — душу вивертає назовні! Я вже й не валявся на ліжкові, а був наче санітаром при тому ж шпиталі, що розмістився у школі,— носив воду, тягав відра з помиями, перемотував безкінечні бинти, допомагав сестрам носити до операційної важко поранених: у перервах між приступами, коли мені вивертало всю душу,— я, може, й прижився б у тому шпиталі і дійшов би разом з ним до Берліна, коли б не Микола Сушко, який проходив мимо шпиталю саме тоді, коли я ніс відро з помиями.
— Толька?!. Ти що тут робиш?
Обуренню Миколиному не було меж, коли він дізнався, що я тут за санітара:
— Щоб наш командир та помиї носив!.. Де твій командир?
Як я його не вмовляв, він стояв на своєму: поговорити з начальником шпиталю. Я уже знав, що поговорить обов'язково: не було в світі такої сили, яка зупинила б Миколу.
— Ось візьму в сільраді довідку й піду до начальника...
— Яку довідку?
— Що ти був командиром партизанського загону... Хай одпускають.
— Не одпустять.
— Одпустять. Нічого тобі помиї носити! Завтра й прийду.
І Микола таки прийшов уже з довідкою. Що я був командиром партизанського загону (Загону! Чотири чоловіки на весь загін!), а тепер у Студенку організовується для самооборони загін ястребків і мене хочуть поставити його командиром.
Чи то подіяла довідка, чи то те, що Студенок був на лінії фронту (доки я валявся у шпиталі, наші війська відступили і по той бік Дінця, у Великій Яремівці, знов окопалися німці), тільки мене згодом комісували і ще раз визнали непридатним до військової служби.
І от я вертаюся сосновим лісом додому. За плечима моїми — автомат (потягнув у шпиталі), а в кишені довідка, принесена передбачливим Миколою. Що я вже командир ястребків сіл Студенок та Малої Яремівки.
Командиром ястребків я так і не став з тої простої причини, що начальство роздумало організовувати такий загін у селі, що лежало на лінії фронту і без цього було забите людом озброєним. Натомість мене призначили секретарем сільради і на другий же день викликали в район. Не у виконком районної ради, як я сподівався, а в КДБ. Я тоді не розумів, що це була за установа, тому без жодного страху ступив на ґанок будинку, на якому, здається, ще не було й вивіски.
Розмовляв зі мною літній уже капітан, сам начальник районного відділу. Він довго й доскіпливо допитувався, як ми партизанили, сказав написать навіть звіт, а потім, прочитавши написане, раптом запропонував:
— Не бажаєте вступити до училища КДБ? Зненацька застуканий цим запитанням, я промимрив,
що мрію поступити в Інститут журналістики.
— А ви все ж подумайте.— І з притиском мовив:— Ми далеко не кожному це пропонуємо... Вам треба вступити до комсомолу, до речі.
Я відповів, що подумаю. Вийшов із того КДБ й одразу ж подався в райком комсомолу: порада начальника припала мені до душі.
Так я став комсомольцем. А до училища не вступив і за те досі дякую долі.
Не можу сказати, що я як секретар сільради був переобтяжений роботою. Село наше, повторюю, було фронтове, шанці тягнулися попід вікнами майже кожної хати, з дня на день стрілянина та вибухи мін і снарядів, а часом і літаки налітали, так що усім командували військові, а я з головою сільради були за старшого куди пошлють. Ми то збирали по селу велосипеди для армії... (три велосипеди тільки й знайшли). І дісталося ж мені од баби Ганжихи, тещі завуча, який воював на фронті, за те, що я насмілився реквізувати в них веломашину! Йшла за мною і проклинала мене і весь мій рід до коліна десятого... То вели боротьбу з самогонщиками... А то помагали військовим виселяти людей, хати яких стояли на передній лінії окопів. Проводили цю акцію посеред ночі, щоб не побачив німець та не обстріляв, і було всього: і сліз, і плачу, бо всі жінки (а це були переважно жінки та ще діти)... Жінки не хотіли покидати рідних домівок. Пам'ятаю одну, яка затялася: "Не піду! Хоч убивайте, хоч ріжте — не піду!" Ми її і вмовляли, і тюрмою страхали — не помагало нічого. Врешті скрутили та й понесли з хати. І тільки винесли у двір, як вона вирвалася з наших гарячих обіймів та й метнулася в бік Дінця: