Та ось одчинилися двері і до палати ускочила молоденька сестричка. Від білого халату її, від розпашілого обличчя на мене так і війнуло морозяним смачним вітерцем.
— Очуняв? — Подає мені градусник.
Веселий голос її луна, як дзвіночок. Як шкільний отой дзвоник, що кличе на велику перерву.
— Де я?
— В шпиталі. Прочухуйся, бо зараз лікар прийде! — Вона вже перебирала якісь слоїки, що стояли на тумбочці.— Як ти себе почуваєш?
— Добре.— Не зізнаватися ж оцій вивірці, що я геть обезсилів! Дивлюся на її юне лице, на яскраві усміхнені губи і мені стає так хороше й затишно, що я вік лежав би у ліжкові.
— Ну й налякали ж ви нас, молодий чоловіче,— каже лікар, сивенький дідок, з гостренькою, як у цапа, борідкою.— Коли вас контузило?
— Контузило?., мене поранило, а не контузило!
— Куди поранило? В голову?
— В яку голову? Ось в оцю руку і в обидві ноги.
Та лікар, мабуть, не вірить, що поранення в руку чи в ногу могло спричинитися до того, що зі мною сталося. Він пильно обмацує мою голову, шукаючи неіснуючого шраму.
Врешті я пригадую гранату.
— Хіба що граната...
— Яка граната? — жвавішає дідок.
— Німецька. Вибухнула у мене майже на колінах. Оці всі осколки од неї.
— От, от, граната... А ви заперечуєте, що вас не контузило... Ну, що ж, підлікуєтесь трохи, а там буде видно.
І я майже тиждень пробув у тому шпиталі. Мене, може, й довше тримали б, але прибув ешелон із свіжопоране-ними, навіть у коридорі ліжка поставили, стільки їх набралося, і мене поспіхом виписали: на місяць звільнили од військової служби, щоб я трохи оклигав. Я спершу просився, щоб мене направили додому, так хотілося побачить мамусю, і тьотю Аню, і Сергійка, та мені сказали, що там уже німець. (Пізніше я довідався, що Студенок ще не був окупований, фронт стояв по Дінцеві і німець засів навпроти, у Великій Яремівці).
— Так куди вас направити?
І тут я згадав Рашида, з яким лежав у Сталінграді в шпиталі. Його розповідь про Кушку як про найспекотніше місце в Середній Азії. Я так намерзся, перебуваючи на курсах, та й у поході, що мене, як перелітного птаха, потягнуло в теплі краї.
— Пошліть мене в Кушку.
— В Кушку? А там у вас є знайомі?
Знайомих, звісно, не було, та й у Рашида забув узяти адресу: хіба ж я знав, що мені доведеться їхати в Кушку. Але я страшенно боявся, що мене туди не пошлють, і тому збрехав, оком не зблимнувши:
— Є... Рідна тітка...
Отак я й опинився у Кушці.
Шість діб добирався я до того містечка: не стільки їхав, скільки чекав попутних поїздів. Вже не було жодного розпису, а якщо й траплявся пасажирський поїзд, то за мандруючим людом і вагонів не видно було. Один перегін я простояв буквально на одній нозі, бо другу нікуди було поставити, а поїзд ледь повз, за вікном пропливали випалені сонцем степи: ні деревинки, ні билинки до самого небокраю. Це вже по Середній Азії, за Красноводськом.
А переправа через Каспій! Саме штормило, паром наш тіпало, як у пропасниці, круті хвилі з ревом налітали на наше вутле суденце, ми то провалювалися в прірву, то злітали під набряклі вологою хмари, нас кидало то в один бік, то в другий — і так майже всю ніч, майже до самого берег2;— ступили на сушу — зелені. Так що шість діб, протягом яких я добирався до Кушки, таки добре дались мені взнаки, а тут ще ніхто мене й не чекав, у тій Кушці, навіть у військкоматі підозріло допитувались, чому я саме в Кушку поїхав, і для тієї підозрілості були поважні причини: за крайніми будинками, рукою подати,— кордон. То чи не зібрався я майнути в Іран?
Я чесно зізнався, що приїхав у Кушку, щоб трохи погрітись. Що у мене був товариш Валієв Рашид, який і запросив мене в Кушку.
— Валієв? Та тут, у Кушці, половина Валієвих! В тебе є адреса?
— Ні, адреси немає. Адресу десь загубив.
Капітан, який мене приймав, постукав-постукав олівцем по столу, поморщив-поморщив лоба, а потім спитав:
— Підем у колгосп?
Я відповів, що піду, хоча не знав, що у тім колгоспі робитиму.
— Тоді зачекай.— І вийшов з кабінету, мабуть, до когось дзвонити.
Я сидів і куняв, такий був з дороги наморений, та, мабуть, і заснув би, коли б не мухи. Мух було, як бджіл у вуликові, од них аж гуло, я подумав був, чи не мобілізував військкомат і всіх довколишніх мух, та згодом мав нагоду переконатись, що єдине, чим славилась Кушка,— це величезна кількість мух. Особливо багато було їх в чайханах та в їдальні,— там, щоб пройти, доводилося їх розгортати руками.
— Ось вам направлення,— подав мені капітан якийсь папірець.— Влаштуєтесь, повідомте вашу адресу. Щоб ми знали, де вас шукати. Видужуйте.
Не скажу, щоб мені дуже зраділи в колгоспі, а точніше в конторі, куди я прибився. Голова колгоспу, уже літній туркмен, ворушачи губами, довго читав записку, що її вручив мені каштан, ще довше розмовляв з бухгалтером, таким же літнім туркменом. Про що вони розмовляли, я не міг зрозуміти, лише здогадувався, що розмова стосувалася моєї особи і що бухгалтер чомусь сердився, а голова сердивсь ще більше. Лише коли бухгалтер повів мене до себе, я догадався, чому він був такий сердитий: величезна кімната була вщерть заставлена столами, столів було стільки, що між ними ні пройти, ні протиснутися і за кожним столом сидів чоловік — жодної жінки на всю бухгалтерію! Пізніш я дізнався, що всі оці чоловіки були родичами голови колгоспу, його двох заступників та бухгалтера, тож не личило їм ходити у поле на важку щоденну роботу, тим більше, що для цього вистачало жінок. Жодної жінки не було в тій розбухлій од штатів конторі, навіть секретар-машиністка носив тюбетейку й штани і мав чи не найтовстіші на весь колгосп вуса.
Оце написав "жодної жінки" й одразу ж спіймав себе на неточності: таки була в тій конторі жінка, була! Тьотя Даша, прибиральниця, жінка вже похилого віку. З відром в одній руці та віником у другій вона вела запеклу, але безнадійну війну із брудом, що панував у конторі. Я ще ніколи не бачив, щоб так охоче і дружно плювалися люди. Часом мені здавалося, що вони й заходять сюди лише для того, щоб смачно плюнути або залишити якомога помітніший слід від бруднющих чобіт.
От до цієї тьоті Даші і поставили мене на постій.