Першого листа кинув Рашид. Він довго вибирав з-поміж дівчат, що проходили мимо, підходящого адресата, а ми, давлячись сміхом, товкли його ліктями в боки:
— Кидай!.. Ну, кидай!..
Врешті Рашид зупинив свій вибір на пишній блондинці.
— Девушка!.. Девушка!..— закричав він щосили.— Вкиньте листа до поштової скриньки!
Дівчина зупинилась, і лист ліг їй прямо під ноги. Вона нахилилась, підібрала листа.
Ми всі так і завмерли: гляне на адресу? Не гляне?
Глянула! Засміялася, махнула вітально рукою. "Він кинув лист! Він!" — тикали в бік Рашида ми пальцями.
До вечора тільки й розмов було, що про той лист. Кожен із нас переживав так, наче не до Рашида, а особисто до мене мала прийти ота пишна блондинка. І коли у неділю прочинилися двері і якийсь поранений запитав, чи тут Рашид Валієв, а дізнавшись, що тут, сказав, що його внизу чекає сестра, таким дружним "ура!" вибухнула вся наша палата, що до нас ускочила перелякана чергова сестра.
Після Рашида кидали листи й усі мої сусіди, поки й надійшла моя черга. Мене брав страх, я не знав, як повестися з отією "прекрасною незнайомкою", коли вона клюне на мого листа, але відступати було нікуди.
І от я стою на балконі і тримаю в тремтячій руці гарячий трикутничок. Я так хвилююся, що бачу все немов у тумані і ледь відрізняю чоловіків од жінок. Бракувало ще, щоб я назвав "прекрасною незнайомкою" якогось гевала чоловічої статі. А друзі нетерпляче кваплять мене, болісно штурхають у боки:
— Кидай!.. Та кидай!.. Глянь, яка красуня пройшла! Врешті наважуюсь: вибираю білу хустину (більше нічого
не бачу), кидаю її власниці під ноги листа.
— Девушка!.. Девушка!..— кричить за мене Рашид (мені склеїло губи).— Вкиньте до скриньки листа.
"Ага, таки дівчина",— зітхаю з полегшенням. Було б реготу, коли б лист потрапив до якоїсь літньої жінки або й до бабусі.
Дівчина, прочитавши адресу, задирає до балкона обличчя. Хлопці тичуть у мене пальцями, показуючи, хто адресат, а я неспроможний озватися до неї хоч словом. І оте, як я стояв, бовдур-бовдуром, мучило мене до самого вечора.
— Прийде,— втішав Рашид. Каже, що бачив, як вона сховала мій лист до сумочки, ще й кивнула мені головою.
— Справді кивнула? — мені й хочеться, щоб вона прийшла, а разом і боюся отих відвідин.
Особливо непокоїть мене шпитальний одяг.
Розповідали, що ще на початку, як тільки організувався шпиталь, двоє легко поранених з нашого поверху втекли до міста. Був великий переполох, поранених вже серед ночі привів комендантський патруль і начальник шпиталю, розгніваний, наказав одібрати в усіх халати. Тож весь наш стрижений поверх ходив у спідній білизні і як ми соромились спершу того срамотного одягу, особливо, коли до нас заскакували сестрички чи заходила молоденька ще лікарка. А мені як на гріх ще й видали білизну не першої свіжості: сорочка ще сюди-туди, підштаники ж ношені-переношені, ще й на ширіньці бракувало ґудзиків. Від того здавалося, що ширінька весь час розпанахується, і я, коли виходив у коридор (на сніданок чи на перев'язку), то йшов лише боком, одвертаючись до стінки, і коли таки прийшла ота дівчина і мене покликали донизу, я й до дівчини стояв весь час боком, не сміючи глянуть на неї, і думка, що проклята ширінька от-от розчахнеться, не виходила мені з голови.
Про що ми говорили, не знаю, здається, більше мовчали. Коли ж вона попрощалась нарешті й пішла, у мене наче гора звалилась з плечей.
Отак, наївшись сорому по самісінькі вуха, повернувся я з того побачення.
Розповідати про зустріч не став, хоч друзі й чекали мене з нетерпінням,— сказав, що дуже розболілась рука. Ліг на ліжко, повернувся до стінки, вдав, що дрімаю, а перед очима стояло обличчя моєї нової знайомої і мені весь час здавалося, що вона потай сміялася з мене... Ну, й нехай, дуже вона мені потрібна!.. Іще ворушилася мстиво думка про начальника шпиталю, що зробив із мене посміховище... Йому, гадові, стояти б отак десь на зборах в підштаниках, та ще й щоб ширінька без жодного ґудзика!.. Уявив потішну ту постать: по пояс — френч, петлиці і шпали, а нижче — такі, як у мене, підштаники, і не міг утриматися од сміху, і на серці трохи полегшало.
Минув день... Минув другий... Минув тиждень, субота й неділя... Хлопці бігали на побачення, у хлопців, як то кажуть, клеїлося, Рашид уже й фотографією отієї пишної блондинки хвастався, а моя знайома щезла, як тінь. Та я не дуже тим і журився, особливо, коли пригадував, як стояв до неї боком... Я розвідав шпитальну бібліотеку, і книжка, найвірніша подружка моя, була зі мною і вдень і вночі, я засинав із щасливою думкою, що ось рано-вранці проснуся і буду читати донесхочу, а там, у бібліотеці, чекають на мене інші книжки, одна цікавіша другої. Я вже став забувать оту дівчину, яка насмерть злякалася моїх підштаників, коли одного дня, після сніданку (я лежав, дочитуючи "Домбі й син" Діккенса), відчинилися двері й просунулася стрижена головешка*.
— Дімаров, на виході
Я так і обмер, а Рашид, тріумфуючи, смикав мене за сорочку:
— Прішоль!.. Прішоль!..— Як він переживав за мене, мій друзяка Рашид! — Чого лежиш, як ішак?..
— Не піду! — відповів я похмуро: знову стояти і соромитися?
— Ти што, дурной?
— Сказав, не піду!.. Іди сам в цих підштаниках! — Нам ще не поміняли білизну.
Рашид подумав, подумав, морщачи лоба, потім спитав:
— А в халаті пойдьош?
— Де ж ти візьмеш той халат?
— Пойдьош в халаті?
— Ну, піду,— відповів, аби одчепився: на нашому поверсі не було жодного халата, а в командирів поверхом вище спробуй випроси!
— Зажді! — І Рашид вибіг з палати.
Я знову розгорнув книжку, але щось не читалося. Думка про дівчину, яка оце зараз стоїть і чекає мене, муляла десь усередині, я відчував себе найнещаснішою в світі людиною. "Ну, чого вона прийшла?.. Ще раз поглузувати з мене?.."
З гуркотом одчинилися двері, до палати ускочив Рашид:
— Одєвай!
Халат! Новий-новісінький, мов ще жодного разу й ненадіваний. Святкового блакитного кольору.
— Де ти дістав?
— Випросіль!.. Одєвай!..— І вже допомагав мені просунути ліву руку в рукав, а праву, оббинтовану, прилаштовує акуратно на грудях. Вся палата ворожить довкола мене: підперезують, обсмикують, щоб не було жодної складочки.