Була саме неділя, мою відсутність помітили лише тоді, як полягали. Де Дімаров?.. Хто бачив Дімарова?.. Переполох на весь полк. Увесь полк, що його підняли по тривозі, розшукував дезертира Дімарова... Дезертира чи, може, вже й убитого, диверсанти ж так і нишпорять довкола нашої частини... Аж ось хтось здогадався заглянуть за грубку, і на всю казарму пролунав радісний голос:
— Осьо він!
Чи то від того, що вгрівся, чи од непробудного сну я так розбух, що мені ледь не відірвали руки, коли витягали з-за грубки. Перемазаного, в крейді поставили перед самим командиром полку.
— П'ять діб гауптвахти!
І мене, раба божого, повели на гауптвахту, або "губу", на голі замість постелі дошки, на хліб та на воду, але там чомусь топили по-людському, і я всі оті п'ять діб одсипав-ся, щасливий, що над моєю головою не нависла грізна тінь помкомвзводу.
Свого помкомвзводу я пам'ятатиму, скільки й житиму. Стерлися з пам'яті риси усіх командирів, а помкомвзводу і досі стоїть переді мною, як живий.
Переконаний, що найвагоміша постать у армії — молодший командир. Приберіть молодших командирів із армій і не треба їх скорочувати: вони самі розвіються димом. Майори й полковники ворогуючих держав стрічатимуться, щоб забити "козла", а генерали і маршали — щоб зіграти у "пульку". Всі армії тримаються на молодших командирах, недаремно ж перед війною серед солдатів був поширений такий жарт:
Служу советскому народу, Старшінє і помкомвзводу!
Не командирові взводу, роти чи навіть комбату, а — помкомвзводу.
За що він нас так ненавидів, наш помкомвзводу? Чи не за те, що ми всі мали середню освіту, він же не переповз і через чотирирічку. Бо коли читав щось про себе (а це траплялося лише на великі свята), то болісно морщив лоба і ворушив губами, тулячи літеру до літери. Особливо часто він сікавсь до мене, хоч я йому не вчинив жодного зла. Ну, хіба що одного разу перед маршем — походом на п'ятдесят кілометрів — насипав у чоботи солі: коли він повернувся із того маршу, то й задниця була біла од солі. Чи вкрав іншого разу в нього пілотку. Та й пілотку ту вкрав по необхідності: у мене в самого потягли і мені світила губа чи трибунал. Адже пішов під трибунал боєць нашої роти, який під час маршу вмудривсь обміняти багнет од гвинтівки на хлібину й шмат сала. Тож я і смикнув пілотку у помкомвзвода, коли він поклав під турником: демонстрував нам фігури вищого пілотажу. Тож поки він літав у повітрі, я встиг помінятися його пілоткою з бійцем іншої роти, та й кінці, як то кажуть, у воду.
А може, він нас зненавидів за добре потовчені боки?
Сталося це уже взимку, в люті морози. Повернувшись з занять та добравшись нарешті до їдальні, про яку тільки й мріяли посеред поля, по пояс вкритого снігом, пронизаного всіма на світі вітрами, ми, ковтнувши поспіхом кашу, обпивалися потім чаєм: по два, по три кухлі на брата, поки вже й у горло не лізло. А тоді сон кам'яний, а потім, як припече, схоплюєшся з ліжка і бігцем, бігцем із кімнати, в коридор та на сходини, затискаючи щосили свого цвіркуна. І не витримуєш часом: ллєш поперед себе, як із пожарного шланга. Під ранок сходини вкриваються суцільною кригою — тримайсь, щоб не впасти! Помкомвзводу і покотився донизу, і таки добре потовк собі ребра, бо з місяць ходив, перехняблений. І придумав нам кару: сам зачаївся під сходами та й упіймав чергового сцикуна, упіймав, поставив унизу, наказавши не повертатися в приміщення, доки не впіймає собі заміну. А мороз, а ти в одній білизні — стоїш, ловиш дрижаки, зубами видзвонюєш.
І я стільки разів так стояв — не побажаю і ворогові.
Але повернемося до помкомвзводу.
Ось ми вивчаємо статут караульної служби. Ми вже освоїли стройову, оті нескінченні "ать-два!", "кру-гом!", "к но-ге!", ми вже не ламаємо стрій, налазячи один на одного, наші обмотки сидять на литках, як пришиті, і на ходу не розмотуються. Ми вже познайомилися з турником, та кобилою, та іншим знаряддям катування, навчилися за кілька хвилин розібрати та зібрати гвинтівку, особливо таку хитромудру, як СВТ (самозаряжающаяся вінтовка
6 А. Дім аров
161
Токарева), де деталей більше, аніж в літака, ми давно уже навчилися саджати на мушку уявного ворога, хоч не стріляли ще жодного разу (командири чи то берегли набої, чи то боялися, що ми перестріляємо один одного та й їх заразом) і колоти багнетом опудала, а тепер настав час іти в караул: охороняти від всюдисущого шпигуна-дивер-санта оту скирту соломи чи стовпи телеграфні, щоб той же диверсант їх не попідпилював. Цього разу ми сидимо у казармі, тож дружно куняємо, вдаючи, що уважно слухаємо нашого помкомвзводу.
— Што такое караульний устав?.. Караульний устав — єто біблія... Вот ви... Ви, Дімаров, прімєром, стоїте на посту. А на вас кто-то ідьоть...
— Корова,— не витримує мій друг Кононенко.
— Боєць Кононенко, устать!.. Два наряда внє очереді!.. А на вас кто-то ідьоть. Што ви повинні сделать?.. Ви повинні дослать патрон у патроннік і закрічать: "Стой, кто ідьоть!.." Повторіте, боєць Дімаров!.. Ладно, поєхалі дальше... Ви крічітє: "Пароль!", а он пароля не знаєть і все равно на вас ідьоть... Тогда што нада іздєлать?.. Нада крікнуть: "Ложісь!" і сделать одін вистрєл у воздух... Понятно?.. Тогда поєхалі дальше. Допустім, ви стоїте на посту і відітє, что к вам ідьоть ваш отєц ілі еще лучше — ваша родімая мать. Ви крічітє їй "пароль", а она пароля не знаєть. Што ви повинні ісдєлать?.. Ви повинні дослать патрон у патроннік і крікнуть: "Ложісь!" І сделать одін вистрєл у воздух, чтоби визвать разводящего...
Так ми вивчаємо статут караульної служби.
А ось неділя, наш вихідний, найненависніший день для помкомвзводу: сьогодні ми, згідно статуту, вільні од муштри. Помкомвзводу наш в цей день страждає, він не зна, куди себе подіти, він живцем би нас поїв, аби його сила та воля.
— Боєць Дімар-ров! — гарчить він на мене.— Де ваша заправочка? Подтянітє ремєнь!
А в бійця Дімарова вже не вистачає на ремені дірок, щоб потугіше підтягнути на тому, що в нормальних людей називається животом. До хребта приставлена дощечка — от чим був живіт у бійця Дімарова!
— Боєць Кононенко, ви шо, не можете вшіть воротнік? Болтається, як на собаці хомут!