— Поголити!
— Поголить? — Перукареві, мабуть, здалося, що то йому вчулося.
— Поголити,— повторив, ледь не плачучи.
— Міша, молодий чоловік просить його поголити!
— Так голи, об чім річ!
— Але ж що тут голити?
— Голи те, що є. Попросить клієнт одрізати голову — ріж!
Перукар, знизавши плечима, одкидає ножиці, бере помазок та мильницю. Люто збиває піну, а потім, ухопивши мене за носа, починає милити. Невдовзі обличчя моє ховається під піною, піна набивається до рота, до носа, зависає на безвусому моєму обличчі білою шапкою. Перукар відкладає нарешті помазок і, взявши бритву, впритул нахиляється наді мною:
— Дозвольте?
І тут мій носяра, одвічний мій ворог, починає підступно свербіти. Я щосили тримаюся, врешті не витримую і чхаю.
Те, що загойдалося переді мною, можна було назвати чим завгодно, тільки не людським обличчям. Біла куля, суціль обліплена піною.
Пожбуривши бритву, перукар іде сліпим вихилясом в бік сусіднього крісла:
— Води, Міша!.. Води!..
Я не став ждати, поки він промиє очі та й переріже мені бритвою горло. Схопився з крісла, дременув на вулицю. І вже відбігши на кілька гонів, помітив серветку, що теліпалася в мене на шиї.
Я її так і не повернув: скільки навчався в Ізюмі, стільки й обходив старанно перукарню.
.А поголився вже в армії, але про це розмова попереду.
Всі три роки, з восьмого по десятий, я оформляв кожен, номер стіннівки нашого класу: від заголовка до обов'язкового Сталіна. Сталіна я насобачився так малювати, що й зараз, здається, намалював би, заплющивши очі. Особливо вдався мені портрет товариша Сталіна, перемальований з газети "Гудок": паровоз, який мчить на всіх парах, а за штурвалом — сам Сталін. І підпис: "Геніальний машиніст локомотива історії". Навіть сам директор приходив помилуватись і сказав, що я молодець.
Крім товариша Сталіна, я малював ще карикатури на однокласників, за що мені й перепадало найбільше. Але я не каявся. Бо яка ж то газета без карикатури!
І майже в кожному номері — мій вірш. Про Чкалова, челюскінців, Раскову, Кокінакі, Карацупу, про Халхін-Гол та війну з білофіннами, про приєднання Західної України, Білорусії, Молдавії, — я відгукувався на всі події, що відбувалися в той час, я писав вірші на всі дати, оспівував стахановців, кривоносівців та послідовників Марії Демченко, і жоден цензор не міг би придратись до моїх патріотичних поезій. Це була та щаслива пора, коли я беззастережно вірив, що живу в найкращій у світі країні ("Я другой такой страни не знаю, где так вольно дишіт человек!"). І жоден сумнів не чіпав мою душу.
І як я потай страждав, що не міг вступити до комсомолу!
Трохи втішало лиш те, що я був членом МОПРу. Красивий значок, на якому були зображені тюремні грати і рука пролетаря, що, висунувшись крізь ті грати, вимахує червоним прапором. Ми були переконані твердо, що всі трудящі в буржуазних країнах якщо не гниють по в'язницях, то гибіють у страшних злиднях, прикуті ланцюгами до верстатів, ми віддавали нужденні свої копійки на допомогу братам по класу, які ждуть — не діждуться, поки прийде Червона Армія та й визволить їх з кайданів, ми, повторюю, не мали жодного сумніву, що робітники за кордоном живуть гірше рабів, і коли Мишко Кононенко якось запитав комсорга нашої школи: "А хто ж тоді там працює, якщо всі робітники сидять по тюрмах?" — коли Мишко про це спитав, а комсорг відповів: "Не задавайте провокаційних запитань!" — ох і дісталося потім Мишкові за це запитання! Винесли сувору догану, і бідолашна Россомахіна попоходила в райком комсомолу з Мишком і без нього.
Тож я з гордістю носив значок МОПРу, хоч його порівняти не можна було до комсомольського значка, що ним хизувалися мої однокласники. Я їм страшенно заздрив, і єдине, що втішило мене уже в десятому класі, це літературна премія — неабияка подія для нашої школи. Та й ту я навряд чи отримав би, коли б не тиха замріяна дівчина Люба Касько.
На рік старша од мене, Люба працювала на паровозоремонтному заводі і там же керувала літературним гуртком. Якось вона розшукала мене й поцікавилась, чи не бажаю я взяти участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів. Конкурс проводиться у Москві, сказала Люба, очолює жюрі уславлений поет-пісняр Лєбєдєв-Кумач.
— Але ж мої вірші написані українською мовою!
— Я перекладу,— пообіцяла Люба.
Люба безжалісно відкинула всі вірші, написані до дат та про героїв, залишилось всього три віршики, серед них і "Починається юність". Не лишився у пам'яті жоден, лише з останнього два заключні рядки:
Дай же руку мені, любий друже: Починається юність для нас!
Написав я цього вірша протягом ночі: зривався з ліжка разів з двадцять, не менше.
І от, за кілька місяців, приголомшлива звістка: за вірш "Починається юність" мені присуджена третя премія. А Любі Касько — перша. За вірша про Сталіна. "Ти не солнце, нє месяц, ти Сталін!" — закінчувала Люба.
Той Любин вірш мені страшенно подобався, я не був здивований, що він одержав першу премію.
За деякий час Люба знову прийшла до школи й урочисто вручила мені премію. Сто карбованців по карбованцю, грубезний пакунок, я, скільки жив, не тримав ще стільки грошей в руках, я був розчавлений цим неймовірним багатством, що раптово звалилося на мене, я просто не знав, що з ним робити.
Спершу хотів купити цукерок. На всю оту суму. Горошку, по дев'яносто копійок кіло. Цілісінький лантух. Притаскати до класу та на підлогу і висипати. По коліна завалити горошком! Зупинило мене лише те, що лантух мені не підняти.
Тож вирішив усі сто карбованців, усі до копієчки віддати мамусі.
Мамуся, звісно ж, заплакала:
— Господи, чи думала я, що мій син зароблятиме гроші! На сімейній раді вирішили купити мені зимове пальто.
Бо те, в чому я досі стрибав, важко було пальтом і назвати. Якийсь лапсердак, перелицьований з Толиного старого пальта.
З'їздили в Червоний Лиман та й купили обнову.
Пальто було наче на мене й шите. Сірого кольору, з чорним, з пофарбованого кроля, комірцем, з блискучими ґудзиками. Мамуся не могла ним намилуватись.
— Ти у ньому зовсім дорослий! Чи думала я дожити до того, що мій син стане дорослим! — І знову сльози.