Какао! Заморський напій, що ним ласували різні князі, барони та графи, капіталісти й поміщики. Вся ота класово ворожа нечисть, зліквідована жовтневою революцією. "Єш ананаси, рябчіков жуй, день твой послєдній пріходіт, буржуй!"
Не пробував ні ананасів, ні рябчиків, класово ворожі ці страви були знищені разом з буржуазією, а от какао яки-
мось чудом уціліло, уціліло та й прорвалося в пролетарську нашу їдальню.
То як же його не скуштувати!
Стаю у чергу, благаю Господа-Бога (невигубна звичка, що лишилася від татуся): "Господи, зроби так, щоб мені хоч шклянка лишилася!" — на металевій таці всього сім шклянок.
Не беруть! Ніхто не бере! Замовляють супи, котлети, компоти, а на какао — нуль уваги. Не знають, що то, чи гребують класово ворожим напоєм?
— Мені оте,— тремтячою рукою показую на шклянки з какао.
— Скільки? — питає буфетниця.
Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що поки вип'ю, поки розпробую, решту розметуть.
— Чотири... І на здачу дві булочки.
— Не обдме? — питає буфетниця, виставляючи на тарілку шклянки.
— Питаєте! — чую глузливе за спиною.— Та йому відро дайте — видме, ще й вилиже!
Черга незлостиво сміється, і я несу під той сміх дорогоцінний напій, пильнуючи не пролити й краплини.
Сів до столу, обережно взяв першу шклянку, підніс до молитовно наставлених вуст.
Що вам, хлопці, сказать про какао! Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги стародавньої Греції. П'ючи наостогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік і канючити в мене їм заважало лиш те, що вони все ж були богами, а не простими смертними. Лише Венера, страшенно подібна на Валю Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишивсь непохитний, як тичинівська скеля, бо "когда я єм, я глух і нєм".
Напій виявився не тільки неймовірно смачний, але й до біса наїдний. Я, що міг запросто ум'яти цілу хлібину й отакенну миску борщу, ще й заїсти тарілкою молочної каші ("Де воно в тобі і вміщається?" — дивувалась мамуся), після другої шклянки відчув, що мій шлунок наповнився вщерть. Але ж не лишати на сміх ворогам дві шклянки какао, що за них заплачені лічені мої копійки!
Тож, сито зітхнувши, простягаю руку по третю.
Після третьої какао стояло вже аж під горлом...
Очі рогом лізли, коли допивав четверту...
Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися то вправо, то вліво, люди, з обличчями кольору
5*
131
какао, теж п'яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао. Мені здавалося, що якби я зараз заплакав, то й з очей моїх полилося б какао.
Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Ганя Лобко, Кость Карпенко і ще кілька хлопців.
— А ми боялися, що ги запізнишся! — сяйнула до мене очима Валя.
— Чого б це я мав запізнюватись! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.— Я ще ніколи не запізнювався.
— Та то я просто так,— усміхнулась вибачливо Валя: вона вся аж світилася. І я мимоволі став з нею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.
— Ось послухайте новий анекдот,— обізвався Карпенко.
— Ану розкажи! — сказала Ганя: вона не так полюбляла анекдоти, як була небайдужою до Костя. її великий рот наперед цвів сміхом.
— Значить так.-.— почав Кость.
Анекдот був не дуже смішний, але всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вуха, реготнув і я. Реготнув, та одразу ж і пукнув. Пукнув так голосно, що Валя, яка стояла поруч, аж підскочила. І почервоніла... Та де там почервоніла: зайнялася вогнем, наче не я, а вона те зробила. А з вокзалу повибігали налякано люди. Може, сталося це випадково (саме підходив поїзд), але мені здалося, що вони вибігли на непристойний цей звук.
Господи, Господи, і треба ж, було мені пити какао!
Хлопці, чорти, звісно ж, попадали з реготу, а дівчата вдали, що вони нічого не чули. Завели одразу розмову про школу, про нову вчительку хімії: дуже молоду та красиву, в яку одразу ж закохалася вся чоловіча половина нашого класу, а жіноча так же дружно зненавиділа.
Та мене та перебільшено зацікавлена розмова не могла ввести в оману. Я не знав, куди подітись, крізь яку землю провалитися, і коли ми нарешті вдерлися до вагона (у вагони робочого поїзда не сідали, а вдиралися, беручи штурмом кожне купе), коли нарешті всілися і поїзд, болісно зойкнувши, рушив із місця та й затрюхикав по наїж-дженій колії, то найголосніше кричав, найбільше штовхався, звісно ж, Толька Дімаров: так мені хотілося, щоб усі забули про той ганебний випадок. Аж доки якийсь робітник, що сидів поруч, врешті не витримав:
— Ану втихомирся, бо у вікно к бісу викину!
Але й тоді чорт продовжував штрикати мене попід боки ріжками. І коли поїзд зупинився на черговому полустанкові і Ганя стрибнула на перон, я висунувся по пояс у вікно і гукнув:
— Ганю!.. Ганю!.. Бігом сюди, бо поїзд рушає!
Ганя підбігла, задерла усміхнене лице (а коли вона не всміхалась?).
— Передайте нашим, щоб наклали вашим! — закричав я щосили і одступивсь од вікна. Краєчком ока ще побачив Ганю, що застигла, переварюючи почуте.
Отут робітник і не витримав. Ухопив за вухо і так його крутонув, що воно лише чудом утрималося на моїй головешці. А потім ще й стукнув по лобі, немов молотком: гвіздки таким кулаком забивати!..
Якщо мені на тім світі судилося за цей вчинок лизати розпечену сковороду, накажи, Господи, чортам не розпікати її так, щоб по ній іскри стрибали. За час, що минув з того дня, коли я прокричав до бідолашної Гані хуліганську ту фразу, за п'ятдесят п'ять років, що минули відтоді, я стільки карався і каявся, що вже, мабуть, не раз спокутував ту провину.
А якщо ще додати майже відірване вухо, що горіло вогнем, і на весь лоб синячище, і те, як я, найнещасніша у світі істота, волікся, одставши од гурту (Валя весь час оглядалась на мене), і мені весь світ був немилий, і як я проклинав ту годину, коли обпився какао, і мамусині сльози, коли вона тулила до мого вуха намоченого в холодній воді рушника, і як пізніше, зустрівшись з Ганею, не знав, куди й очі подіти,— якщо все це додати, то смію надіятись, що ота сковорода не буде вже такою й розжареною..;