Літери "е", "р" і "т" були сховані набагато хитріше. Та я їх все одно познаходив і, старанно обвівши чорнилом, прочитав слово: "смерт".
Мене аж роздирало од пихи: уявляв, як понесу завтра до школи, як показуватиму розмальоване обличчя вождя.
Аж тут і мамуся.
— Мамусю, мамусю, глянь, що я прочитав! Однієї літери тільки не знайшов, а то всі познаходив!
Мамуся як глянула, так за серце і вхопилася. Зблідла, наче стіна. Потім ухопила лівою зошит, а правою моє завжди одстовбурчене вухо та й стала так смикати, що в мене й голова замоталася.
— Посадити всіх хочеш? — чомусь не кричала — шепотіла вона. І той шепіт був страшніший крику,— Господи, за віщо ти мене покарав цією дитиною? — Відпустивши моє вухо, мамуся вже плакала, а я не знав, що й відповісти.
Потім мамуся, замкнувши зсередини хату, спалила весь зошит у грубці, ще й попіл потовкла у відрі. Сама й однесла на город, а повернувшись, попередила:
— Хоч десь словом обмовишся — не здобрувати ні тобі, ані нам. Усіх до в'язниці запроторять!..
І я оце лише зараз наважуюсь розповісти про той прикрий випадок.
А з товаришем Сталіним мені випало велике щастя зустрітись. Я сидів у першім ряду, буквально за чотири кроки од товариша Сталіна.
Сталася ця непересічна подія в тридцять сьомому навчальному році, коли в Студенок привезли кінострічку "Доповідь товариша Сталіна про проект нової конституції",— здається, вона так називалася. Перше звукове кіно, що завітало до нашого села, і людей не треба було й зганяти до клубу — самі повалили. Та ще й до того ж наш голова нахвалявся: "Хотів би я глянуть на того, хто не захоче послухати товариша Сталіна!" Та скільки він не визирював, а так і не побачив такого, навіть на пень оглухлі діди та баби і ті злазили з печей та кутиляли до клубу. Ну, а нас, школярів, і не запрошували: після того, як дорослі послухали Сталіна, уся наша школа рушила до клубу колоною та й набилася в зал: миші не прошмигнути.
Я опинився у першім ряду, бо директор одібрав усіх шибеників та й посадив попереду поміж учителями, наказавши їм не спускати з нас очей. Ще й пригрозив, що коли хтось із нас буде крутитись, або кашляне, або свисне, або засміється недоречно, то хай прощається з школою. Іще наказав перед тим, як нас завели до клубу:
— Дивіться на своїх учителів. Що вони будуть робити, те робіть і ви.
І коли завели нас до клубу, він не примостився на лаві,— ні, директор наш став поруч з екраном, став та отак три довгі години й простояв, не зводячи з нас суворого погляду.
Затріщав кіноапарат, засвітився екран, появилась трибуна, а за трибуною — Сталін. Динаміки, розвішані над нашими головами, вибухнули таким диким ревом, що ми ледь не попадали, а малеча вдарилася в плач. Директор став плескати в долоні, учителі, теж аплодуючи, усі як один попідхоплювалися, а за ними попідхоплювалися й ми.
— Нашому вождеві й учителеві товаришу Сталіну піонерське "ура!" — скомандував директор, і ми усі закричали щосили: "Ура!", і я несамовито кричав, бо Сталін дивився прямо на мене. Сталін з видимим задоволенням слухав мій крик, він навіть усміхнувся до мене, правою рукою поправивши вуса, а потім наставив на мене долоню: "Годі, Толю, молодець!" Я все одно кричав би ще дужче, та в динаміках раптом вщухло, продовжувало тільки потріскувати, наче там палили багаття, а Сталін раптом узяв шклянку із чимось, мабуть, дуже смачним і став з неї пити. "Гольд, гольд, гольд!" — рознеслося по залу, а ми так і вп'ялися в ту шклянку очима, кожен з нас, мабуть, подумав: "Оце б мені хоч ковток!", і Сталін, певно злякавшись, що ми й справді станемо в нього просити, швиденько допив і одставив шклянку. Він знову дивився прямо на мене і щось говорив, мабуть сердите, бо очі його були дуже строгі. Що він казав, ми не могли зрозуміти, акустика в нашому клубі була, як то кажуть, ні к бісу, вона годилася лише для німого, а не звукового кіно. "Гу, гу, гу",— котилося над нашими головами, "Гу, гу, гу",— лунало з динаміків, і як ми не вслухалися, так і не могли розібрати жодного слова.
Оте: "Гу, гу, гу", — тривало три нескінченно довгі години. Уже на першій годині в мене стала свербіти сідниця, свербіти нестерпно, до сліз, я й совався непомітно по лаві, й тихенько щипав — не помагало нічого. В учителів теж, мабуть, засвербіли сідниці, не кажучи вже про моїх однокашників: скрип стояв такий, що й оте "гу-гу" покривав. Рятувало нас тільки те, що час од часу динаміки вибухали ревом і ми по команді директора підхоплювались та", чухмарячи щосили свої задки, кричали: "Ура!"
Я ледь діждався кінця сеансу і надовго по тому збайдужів до звукового кіно...
В тому ж сьомому класі зі мною сталася одна із пригод, які запам'ятовуються потім на всеньке життя.
Я продовжував гратися з Валею у любиш — не любиш, нам не набридало стрічатися поглядами під час уроків, хоч я, боячись насміху, вдавав, що Валя мені байдужісінька, і був переконаний, що ніхто не знає про нашу таємницю лякливу, аж поки одна з однокласниць, дівчина явно дозріла, назбирала в своїх грудях стільки хмизу любовного, що його вистачило б на добрий десяток дівчат, і досить було найменшої іскри, щоб він спалахнув. І на роль іскри цієї, а точніше — сірника вона вибрала на своє горе саме мене, найменш для цієї ролі придатного: я все ніяк не міг зрозуміти, чому вона коло мене так треться.
Якось ми вертали із школи утрьох: я, мій друзяка Вань-ко і ця дівчина, яку звали Оксаною. Всю дорогу вона торкалася мене то плечем, то рукою, аж Ванько узяв та й сказав:
— Только, мій товариш...— він так і не встиг закінчити фразу, бо Оксана його перебила:
— Не твій, а мій!
Од телячого захоплення Ванько обхопив мене позаду та й одірвав од землі.
— Пусти!
Сердито вирвавшись з Ванькових обіймів, я шмигонув до себе у двір. Мене так і обварило оте "мій"!
Наступного дня демонстративно одвертавсь од Оксани. Вона сиділа за сусідньою партою.
А ще через день мене підстерегла уже Валя. Щоки її пашіли, очі були повні сліз.
— Так це правда, еге?
— Що правда?
— Що ти став любитися з Оксаною?
— Я любитися?.. Я?.. Хто тобі це сказав?
— Оксана... І щоб я... одстала од тебе... Бо ти з нею любишся...— Тут Валя зовсім уже голосно схлипнула.