— Та чорт із ними, із віршами!.. Слухай, дозволь!..— Ледь не плакав, мене умовляючи.
І кілька днів сидів за машинкою. Клацав з ранку до пізнього вечора. А мені здавалося, що по всій Україні вистукують друкарські машинки, розмножуючи працю Івана.
Не хочу простежувати подальшу долю цієї роботи: про це написано тисячі сторінок, десятки досліджень. Хочу лише сказати, що Іваном Дзюбою, тоді ще дуже молодим, я зацікавився після появи його літературної розвідки про "Вир" Григорія Тютюнника. Його статті, що появлялися зрідка на шпальтах "Літературної газети", я читав як найцікавіші повісті, позначені Божою іскрою, а познайомився особисто вже в Ірпені, коли ми ганяли удвох на ковзанах по дзвінкому льоду замерзлої річки: мене ще тоді вразила якась особлива духовна краса цієї молодої людини. Ми швидко заприятелювали, нашу дружбу не похитнуло ні люте цькування Івана на всіх рівнях, ні грізне постукування кулаком Василя Коза
ченка, який викликав мене у партком і обзивав гнилим лібералом. (Не хочу твердити, що я був аж такий уже хоробрий, але в мені, як і в кожному українцеві, сидів отой чор-
тик, що як наставить ріжки, то не опустить, доки їх не зламають). Тож я, незважаючи на всі перестороги обачних та мудрих, продовжував стрічатись з Іваном (він працював тоді коректором у редакції біологічного журналу — далекі од гуманістичних наук науковці виявили найбільшу порядність, пригрівши безробітного Дзюбу). Я продовжував стрічатись з Іваном аж до того ранку, коли до мене заскочила Марійка Драчева (Драчі жили кількома поверхами вище) та й стривожено мовила:
— З Іваном щось скоїлось. Як пішов із дому ізвечора, так і не повернувся досі...
Підстав для тривоги було більш, ніж досить: не так давно кадебісти убили художницю Аллу Горську, убили таємно, по-підлому, звернувши все на її свекра. Ми одразу ж поїхали на квартиру Івана, де вбиті горем його дружина і мати місця собі не знаходили,— втішали їх, заспокоювали, але чого варті були наші слова! Я згодом подався в міліцію (ідіотська уява малювала Івана вже мертвого), там мені пораїли почекати до вечора, а тоді вже оголошувати розшук. А за якихось три години заскочила знову Марійка і повідомила, що Івана заарештовано і на квартирі його проведено обшук.
"Живий, слава Богу!" — аж зітхнуло в мені.
А потім потяглися довгі місяці, коли Дзюба сидів у ка-дебістській катівні. Згодом його випустили, оголосивши на весь світ, що Дзюба покаявся. Пам'ятаю, як лаявся Анатолій Ілліч Костенко, коли хтось йому сказав про те покаяння Іванове:
— І ти, дурню, повірив?
— Та в газетах усіх надруковано!
— Надруковано!.. Ти спершу, ніж звинувачувати Дзюбу, сам посидь у тій буцегарні!..
Коли ж нам до рук потрапила сіренька книжечка, терміново видана, здається, в "Політвидаві", Анатолія Ілліча не можна було переконати, що писав її Дзюба:
— Кадебісти писали! їх почерк!
— Але ж він підписав!
— Підписав!.. А ви знаєте, чим там годують ув'язнених? Які порошки підсипають?..
І я вірив Костенкові. Вірив, читаючи оту брошуру. Де поділося талановите іскрометне письмо? Вогнисті думки, що обпалювали душу й серце? Де подівся Іван, що весь аж світився ясним розумом, молодечим запалом? Ні, так можна писати тільки з великого примусу, в години нелюдської смертельної втоми.
І в мене не піднялася рука." Та що там рука — не було щонайменшого поруху кинути докір Іванові,
Бо хто я такий, щоб збирати на нього каміння? Що я написав, рівне отій його праці? Яка пролунала на всю Україну — дзвоном на сполох.
II
Після смерті Сталіна (та й то не одразу) розорене дощенту село стало потроху приходити до тями. Люди не те що стали заможно жити, як про те галасували на кожному кроці продажні газети, та все ж і не пухли з голоду, як у сорок сьомому, а трудодні, оці чисто символічні палички, що ними розраховувалась держава за каторжну працю, стали наповнюватись реальним змістом. Та головне: були скасовані оті всі податки, що доводилися до кожного двору і ставили селян на грань вимирання.
Легше стало і з позиками: селянин уже не змушений був нести останню курку на ринок, щоб кинути злиденні копійки в ненаситну пельку держави.
Село, повторюю, поступово виборсувалося з кривавого болота, що ось-ось мало поглинути його з головою, і в людей появилася віра, хай поки що й несмілива, що оті гострі ножиці, які десятиліттями нещадно їх стригли разом із шкірою, вирівнюючи різницю між містом і селом (старець до старця), врешті випадуть з рук більшовицької влади і життя поступово налагодиться.
Може б, так воно і було, бо вже й корівчини в багатьох дворах заремигали, і погустішало птаства, і паці стали нагулювати таке-сяке сало, і насаджувалися молоденькі фруктові деревця — замість вирубаних, що їх Сталін на прощання теж додумався обкласти податком ("На кожному півневі печатка стоїть,— сказав якось один дядько.— 1 за горобців скоро будем платити!" Сказав та й загримів до Сибіру). Може, село й звелося б на ноги, якби Микиті Хрущову не замандьори-лось доганяти й переганяти Америку.
Намір мовби і непоганий: наздогнати ще й перегнати багату Америку, та якби ж тільки він появився в нормальній країні, ще й доведений був до нормальних людей, а не до наших партійців, в яких гарбузи, а не голови. Яким головне — відрапортувати, а там хоч і трава не рости.
— Моча в голову старому дурневі вдарила, мать його за ногу! — матюкався Георгій, приїжджаючи до нас із села.
Георгій — мій швагер, чоловік Дусиної сестри Люби, кондовий русак і матюшник: кожне слово зцементовував матом. ("Расті, синок! — чукикав п'ятимісячного сина.— Вирастєш — будеш бабам дирки вертеть!"). Але, як не диво, матюки в нього лунали настільки природно, що ми їх майже не помічали.
Під час війни Георгій партизанив на Україні, там познайомився ж з Любою, теж партизанкою, згодом на ній одружився та й осів у наших краях: головою селищної Ради на Поліссі, де й партизанив. Недовго й проголовував: одної ночі, зібравши кількох партизанів, витяг із якогось схрону міномет та й обстріляв сонне містечко, намагаючись поцілити в будиночок райкомівців, з якими на смерть пересварився. Переполоху наробив на всю область, бо спершу подумали, що то прорвався якийсь загін УПА, що діяв на теренах Західної України. Згаряче його хотіли судити, та за нього заступився Ковпак, і Георгія пересадили з голови на директора зачуханого смолокурного заводика. А вже після смерті Сталіна послали витягати із прірви відсталий колгосп. Георгій шпарко взявся за справу, але щоденна дріб'язкова опіка райкому не давала йому як слід розгорнутися, і він не стільки витягав той колгосп, скільки воював із райкомівцями, обзиваючи їх поголовно бандерівцями: