Значно старший од мене був і Григорій Полянкер, що не завадило нам незабаром міцно здружитися: дивовижнішої доброти людини мені не доводилося зустрічати. Він навіть у своєму письмі неспроможний був по-справжньому ненавидіти найзапекліших негідників, навіть фашистів, які стільки горя принесли його народові. Усі його гнівні філіпіки лунали так неприродно, що викликали якщо не сміх, то співчутливу посмішку до автора, який неспроможний по-справжньому й вилаятись.
— Грицю,— спитав я його, рецензуючи один із творів По-лянкера,— ти хоч раз у своєму житті на когось розгнівався п о-справжньому ?
На відміну від багатьох єврейських письменників, він писав свої твори на ідиш, а потім уже змушений був перекладати на "общепонятну": треба ж було ще й видаватися. Його проза дуже близька до творчості Шолома Алейхема,— така ж воістину народна, з тим же всеперемагаючим гумором, з лагідним усміхом над непередбачуваними вчинками своїх героїв. І яскравими, що запам'ятовуються надовго, деталями й образами.
Ось початок "Булочника з Коломиї":
"Спустя несколько дней, когда роженица вместе с еще одним горлопаном благополучно вернулась из больницы и все сели за стол перекусить на радостях, кто-то из детей заметил, что на столе сиротливо лежит лишняя ложка. Не бывало еще такого в доме старого такелажника!
Ну, скажите на милость, откуда взялась лишняя ложка? Весь мир, кажется, знает, что ложка здесь имеет своего хозяина, едока, который бережет ее, как зеницу ока.
Потом стало ясно, что бездействует ложка сорванца Макса. Это его меченая деревянная ложка, изгрызенная до основания, как желоб в конюшне. По ложке было видно, что отсутствием аппетита парень не страдал..."
А початок одного з оповідань — монолог солдата, який до війни був пожежником, а під час війни брав участь в боях за Берлін:
"Хорошо горел Берлин! Это я свидетельствую..."
Дві короткі фрази, і ми з ніг до голови бачимо цього героя, осяяного лукавим усміхом Полянкера.
Він ніколи й ні на що не скаржився, хоч у його житті бувало всього: і світлого, й підлого. Я уже згадував у третій частині цих спогадів, як перед смертю Сталіна під час шаленої антисемітської кампанії, що каламутними хвилями прокотилася "от Москвы до самых, до окраин", кадебісти схопили Гришу Полянкера прямо на вулиці та й запроторили без суду й слідства на Колиму, в один із концтаборів, звідки мало хто повертався живим. Смерть Сталіна врятувала його од неминучої загибелі, але навіть після двадцятого з'їзду, під час багатолюдних зборів у Спілці, коли до трибуни найчастіше проривалися вмить перефарбовані колишні стукачі й сталіністи, я ніколи не чув серед того фальшивого хору голосу Полянкера. Завжди сидів десь аж позаду і слухав промовців з таким виглядом, наче й не він повернувся щойно з місця ув'язнення.
Почитайте спогади Григорія Полянкера: він не вмів ненавидіти навіть своїх катів — отих усіх слідчих, що шили йому антирадянщину.
А коли при ньому лаяли, бувало, когось із колег по перу (часто-густо заслужено), він так болісно морщився, наче добра частина тієї лайки адресувалася йому особисто. "Ну, навіщо ви так! — говорив весь його вид.— Він же теж людина!"
1 ще один спогад.
Засідання президії. Прийом до Спілки письменників. Роздані бюлетені із списками кандидатів. Ми завжди сиділи з По-лянкером поруч і мені смішно було дивитись, як його авторучка надовго зависала над прізвищем якогось особливо бездарного автора. Що невідомо якими шляхами втрапив до списку. Ручка то опускалася, щоб закреслити прізвище, то одсмику-валася, він зітхав так, наче мав перекреслити власне ім'я, врешті на перо поспіхом надівався ковпачок і Григорій з прояснілим лицем ховав ручку до бічної кишені. За весь час, скільки я його пам'ятаю, він не викреслив жодного прізвища.
Більш безпорадної людини в житейських обставинах мені теж стрічать не доводилось.
Пригадую, як я діставав кухню. Імпортну. Бажано німецьку або, на гірший випадок,— польську. Що її ми надумалися
(Ми надумалися! Мені така думка нізащо не запала б до голови. Дружина надумалась! А ти, Толю, "спольняй") придбати після капітального ремонту. Кинувся до меблевих магазинів, а там кілометрові черги, особливо на імпортну,
— Дістанемо, що за проблема! — сказав мені Гриша По-лянкер.— У мене залізний блат у меблевому магазині. Добрий знайомий.
— А великий хабар цьому доброму знайомому доведеться давати?
— Який хабар! Придбаємо так. Ти знаєш, як він поважає письменників! Що завгодно дістане, мені тільки свиснути. Завтра й поїдемо. Це в Дарниці.
Поїхали. З годину шукали знайомого, якому Гриша мав свиснути. Цей... Ні, здається, отой... Так ні з чим і повернулися.
— Господи, знайшли на кого покластися! — сміялася дружина Полянкера Етя.— Та я йому авоськи не довіряю: обов'язково наплутає.
Вона ж не раз при мені журилася:
— Ну, що ти робитимеш, коли я помру? Як ти без мене і житимеш?
— А я помру вслід за тобою.
І коли Еті не стало, одразу ж за нею помер. Вони так і лежать, повінчані на життя і на смерть великою любов'ю.
І ще одна смерть — що за рік видався проклятий! Теж Григорій, тільки Кіпніс. Перекладач моїх сільських, містечкових та міських історій. Я з весни до пізньої осені сидів у Мохначі, де, вигнані з комуністичного "раю", ми з дружиною в поті чола заробляли на хліб насущний, а повернувшись, першому, як завжди, зателефонував Григорієві Кіпнісу. Телефон не відповідав.
Телефоную й другого дня — мовчання. Не додзвонивсь і на третій. Що за оказія? Невже кудись поїхав із дружиною Машею.
Зателефонував знайомому. І — як ножем у серце:
— Ти що, з неба звалився? Кіпніс помер.
Весь час — і місяць, і другий, і третій — болісним цвяхом у голові: зателефонувати Маші! Додзвонитись до Маші! Але телефон по той бік мовчав, як могила.
— Маша? — нарешті.— Машо, це ти?
Мовчання. Я майже фізично відчув, яка пекуча спазма здушила горло по той бік.
Що їй казати? Чим розраяти? Як утішити, коли вона, нарешті, озвалася:
— В моєму житті лишилася випалена дощенту пустеля.— 1 крізь сльози, що душили її: — Толю, для чого жити? Для чого?
Він був повен планів, повен надій — цей великий життєлюб, що ніколи не вішав носа. Працював над спогадами про письменників, збирався до Угорщини, де для нього скінчилась війна. Поїхав лікуватись до санаторію, а тут вечір пам'яті Бажана, прохання виступити із спогадами.