Вже пізніше, коли Павло Загребельний став першим секретарем Спілки письменників, він поламав цю традицію. Коли появився в Ірпені вже в новій іпостасі і директор Будинку поштиво запросив його до царського столу, Павло відмовився навідріз:
— А чого я там не бачив? Мені й тут добре!
Та й сів у великій залі на своє улюблене місце.
Жоден письменник не працював з такою самовіддачею, як Павло Загребельний. До знемоги, до нервового виснаження. З раннього ранку сідав у глибоке крісло, ставив на гострі коліна портативну друкарську машинку "Колібрі" і строчив, строчив кулеметними чергами. Чортяча пам'ять його, в якій містилися всі енциклопедії світу, закарбовувала найдрібніші деталі, що лягали до нового роману. Він міг на кілька днів, на тиждень, на місяць поїхати у відрядження і, повернувшись, з ходу продовжував терзати "Колібрі", навіть не глянувши на попередню фразу.
Якось я заскочив до нього: гукнути на обід. Павла не було, лиш на столі холонула розпечена "Колібрі", білів закладений аркуш. Я стромив свого цікавого носа, прочитав останню фразу: вона закінчувалася словом "читати". Стримуючи сміх, узяв і додрукував:
"Та я вже оце таку херню пишу, що самому гидко читати".
І ви думаєте, Загребельний, повернувшись з обіду, прочитав оце речення? Та нічого подібного! Усівся в крісло, примостив на коліна "Колібрі" і продовжував шпарити далі: закінчував саме черговий роман, здається, "Диво". Перший із серії історичних романів, що принесли їх авторові заслужену славу. Жодні книги не користувались таким попитом, як історичні романи Павла За гребельного. Вони буквально розміталися з книжкових крамниць, за ними вишиковувалися черги в бібліотеках, і вже роман "Диво" продавався з-під поли по небувалій ціні: по сто карбованців за примірник. В той час, коли на пам'ять мого народу Москва наклала своєрідне табу, коли дозволялось оспівувати лише лиховісну Переяславську раду, Павло своїми романами прорвався крізь цю заборону, прокладаючи шлях іншим письменникам — авторам історичних романів.
Було од чого зеленіти олійникам, та й не тільки олійникам. Пригадую, як на загальних зборах письменників один з таких доброхотів поставив на карб Загребельному, що з-за його романів знищуються сибірські ліси. Бо на тому, бачте, папері, на якому був видрукуваний останній роман (здається, "Я— Богдан"), можна було видати не один десяток книжок (тобто оту бездарну сірятину, що припадала пилом на полицях магазинів та бібліотек). Ось якою арифметикою користувалася більшість поцінювачів прози!
Павло закінчив роман. Додрукував останню сторінку. Приїхала його вірна дружинонька Елла та й забрала до Києва напівживого разом з товстелезним, на півтори тисячі сторінок, рукописом.
А згодом моя ота дописана фраза і вигулькнула. На очі друкарки, якій дали начисто передруковувати роман. Прочитавши ту фразу, друкарка, мабуть, подумала, що в автора "поїхала криша".
— Павле Архиповичу, я не знаю, що далі робити.
— Як, що?.. Друкуйте!
— Але ж тут таке написано...
— Що там написано?.. Що я там міг написати?.. Ну ж, клятий Дімаров!.. Запишіть цю фразу окремо, і коли будете щось йому передруковувати, вставте обов'язково!..
Друкарка, спасибі їй, не послухалась. Не піднялась рука. А то запросто могло б піти до набору. Та, гляди, ще й появитись на світ. Як ота фраза в перекладі москвича Россель-са. З української на російську. "Він пройшовся вулицею і зґвалтував усіх собак",— написано в нашого класика. "Он прошествовал улицей и изнасиловал всех собак",— переклав цей знавець української мови.
Якось, зайшовши до Загребельного, я побачив на дивані великий пакунок. Перев'язаний недбало шпагатом.
— Що то в тебе?
— Брудна білизна. Хочеш — позичу?
— Дякую. У мене вистачає своєї... У Київ збираєшся?
— Ні. Приїде Елла та й забере... Ось сядь, прочитаю, що я щойно накладав.— Павло трудивсь над черговим романом.
Сів. Слухав. І все частіш поглядав на пакунок: перед очима стояли розкішні паперові троянди, що їх продавала одна місцева бабуля на Іртиському ринкові. Не гаючи часу, змотався на ринок, купив десяток. Підстерігши, коли Павло пішов на обід (він ніколи не замикав за собою кімнати), ухопив важкенний пакет та й заніс разом з трояндами до Дячен-ка, до якого саме навідалась його Нулька-Зінулька.
В Зіни руки од сміху тряслися, коли вона пришивала троянди до Павлових трусів та підштаників!
А згодом приїхала Елла та й забрала пакет. І, не розгортаючи, віддала прати. І невдовзі — телефонний дзвінок:
— Елло Михайлівно, троянди одпорювати?..
Довго ж потому, мене зустрічаючи, Елла — добра душа — не могла втриматись од сміху...
Ну, годі. Задовольнив запит депутата Жулинського, тепер з чистою совістю продовжую розповідь.
Ірпінь мені дорогий не тільки тим, що там як ніде й ніколи писалося. Вже саме усвідомлення, що ти приїхав сюди писати й писати, що кожен змарнований день буде викреслено безповоротно з життя, що в кожній кімнаті, за кожним столом трудяться такі ж, як і ти,— уже одне це спонукало щоденно, не марнуючи дорогоцінного часу, сідати до столу.
А спокій! А тиша! А нічим і ніким непотривожена усаміт-неність! А ота зосередженість, коли тільки ти і папір, ти і внутрішній голос. (Внутрішній? А чи не лунає він ззовні, з якихось таємничих висот, підказуючи образи геть несподівані, на які ти самотужки не спромігся б нізащо?) А ота мука солодка над пошуком слова — єдиного в світі, без якого вся твоя праця, все, тобою досі написане, зійде на пси. Якими несподіваними гранями, нарешті відшукане, заграє воно, наче дорогоцінний камінь у коштовній оправі. Осяє щойно написане речення, а то й цілу сторінку.
Ірпінь дорогий мені ще й тим, що там я мав можливість як ніде спілкуватися з друзями, а то й просто з цікавими для мене людьми. З письменників старшого покоління чомусь я найближче зійшовся з Олександром Ковінькою, про якого вже згадував, а полум'яний, часто-густо непередбачуваний у своїх вчинках Андрій Малишко втягнув мене у свою орбіту, і я досі з добрим усміхом згадую цю непересічну людину. Цей блискучий поет, вірші якого цитувала вся Україна, з дитячою безпосередністю міг захопитися грою в більярд, так переживаючи за кожен шар незабитий, наче од того залежало, жити йому чи не жити. А гра в карти, в примітивного дурня, доведена ним до віртуозності. Він уже з перших ходів з якоюсь чортячою інтуїцією вираховував, які в кого карти, і щедро навішував своїм суперникам генеральські, а то й маршальські погони. І горе його напарникові, якщо той піде не з тієї карти!