— Лізь!
Я обережно, щоб не скрипнули щаблі, видерся вгору.
— Що він там робить?
— Лежить в ліжку. Читає.
Малишко навшпиньках пішов за будинок, я ж припав лицем до шибки.
Масенко лежав горілиць, вкрившись по груди ковдрою. Та ось ковдра смикнулася, тихенько поповзла, поповзла, наче роздумуючи, повзти їй далі чи зупинитися. Не одриваючи од книжки очей, Масенко наосліп намацав ковдру, натягнув її знову на груди. Ковдра якийсь час смирно полежала, а потім знову стала сповзати з грудей.
Тепер Масенко відклав набік книжку. Сів, втупився в ковдру. Вона знову завмерла: і я, мов, не я і хата не моя. Масенко щось буркнув, поцупив сердито ковдру на груди, взяв до рук книжку. Та не встиг прочитати й рядка, як ковдра знову таємниче зарухалась.
Тут Масенко, кинувши книжку, скочив із ліжка. Ухопив ковдру, що знову завмерла, потрусив її, заглянув під ліжко. Постояв, не зводячи погляду з ковдри, потім потовк її кулаком, провіряючи, мабуть, чи ніщо під нею не сховалося. І знову влігся в ліжко.
— Що він там робить? — спитав, підкравшись, Малишко.
— Ліг,— сказав я, давлячись сміхом.
— Ну, він зараз полежить! 1 зник за рогом будинку.
Не минуло й хвилини, як ковдра поповзла... Та де там поповзла: птахом злетіла в повітря!
Я навіть уявити не міг, що так високо може стрибнути людина. Луснувся головою об стелю, як кіт, приземлився на чотири кінцівки. Зірвався на рівні (коротка сорочка лише до пупа), метнувсь до дверей, вискочив у вестибюль. А там саме грали у дурня. Всі так і обмерли, вгледівши Масенка.
— Там!.. Там!..— тикав пальцем у бік своєї кімнати Ма-сенко.
Вдруге розіграли вже Шеремета.
Є й такий поет — Микола Шеремет,—
продекламував якось про нього Малишко.
Шеремет уславився не так своїми віршами, як тим, що міг за один присіст ум'яти півкабана. Особливо, якщо ці півкабана були дармові. Коли він появлявся в Будинку творчості, переважно узимку, то вже на другий день з його кватирки звисала надвір велика торбина. В перший же день він ішов на місцевий ринок і після лютих торгів приносив півпуда сала. Заїдав отим салом сніданки, обіди й вечері. Торба з кожним днем легшала й легшала, але не було ще такого випадку, щоб Шеремет когось запросив поласувати сальцем.
Одного разу Андрій Самійлович намовив мене викрасти торбу. Підстерігши, коли Шеремет вийшов з кімнати, я її одчепив і бігцем одніс до Малишка. Андрій Самійлович вивудив три товстелезні шматки сала, оддав порожню торбину:
— Закинь її подалі! Щоб Шеремет не знайшов.
Я вже хотів зарити її поглибше в сніг, та схаменувся: "Постій! Пощо добру пропадати?" Знайшов три цеглини, поклав їх у торбу і знову приладнав до кватирки.
В той же вечір Малишко запросив Шеремета:
— Заходь після вечері на чарку!
Шеремет після вечері притьмом побіг до Малишка.
Там уже зібралася гопкомпанія, посвячена в причину раптового збіговиська. На столі, застеленому газетами, стояло кілька пляшок української з перцем, горою лежало нарізане сало.
— О, сало! — заіржав ІІІеремет.— Де ти його стільки доп'яв?
— Купив у знайомого молдаванина. Сідай на покуті.
— Та я краще скраєчку...
— Сідай, сідай! Ти ж завжди у мене бажаний гість. Налили. Випили. Стали закушувати. Шеремет наминав
сало, аж за вухами тріщало, та все нахвалював, що такого сальця, мов, і не пробував.
— Познайом мене з тим молдаванином.
— Познайомлю... їж, їж, я ще ось підріжу...
Другого дня Шеремет, як завжди, захотів поласувати салом уже з власної торби. Що він казав, діставши замість сала цеглини, історія вмовчує.
Від сала Шеремет нагулював силу, як у доброго бугая. Ніколи не змазував лижви: орав ними сніг, аж курява хмарою слідом котилася. Якось я набив йому на лижви зісподу дощечки — впоперек: на драбині і то легше їхати! Ану, поїде чи ні? Поїхав! Одмахав десяток кілометрів, повернувся мокрий, як хлющ. Ремствував:
— Ох і сніг сьогодні важкий...
Вже не в Ірпені — в Києві я отак, як Шеремета із салом, розіграв нашого доброго знайомого. Приятелем його не можу назвати: був він набагато старший од мене, але на все життя зберіг теплий спогад про цю непересічну людину.
Арсен Олексійович Іщук. Або дід Арсен, як ми його величали. Він не цурався ні сміху, ні жартів: усіх жінок називав тільки альошами. Про історії, що траплялися з ним, розповідали легенди.
Якось його як декана філологічного факультету університету (доктор філологічних наук) викликали на бюро райкому партії. Його студенти на чергові роковини Т. Г. Шевченка поклали до пам'ятника незапланований вінок, ще й проспівали "Заповіт". Цей вчинок був розцінений як акт націоналізму — найтяжче тоді звинувачення. За довжелезним столом сидів увесь районний синкліт, на стінах висіли обов'язкові портрети Маркса, Енгельса, Леніна і на той час — Брежнєва. В чому тільки не звинувачували Арсена Олексійовича! А секретар райкому, його ж колишній студент, ще й кинув фразу, що одразу ж стала крилатою:
— Етот разжірєвшій Іщук!..
"Разжірєвшій" Іщук був худющий, як тріска, до того ж високий, як та драбина.
Коли під кінець йому надали слово для того, звісно, щоб він покаявся, наш дід звівся і, показуючи на портрети, виголосив:
— Окромя отих, що на портретах, ідіть ви всі к гібеній матері!
Та й вийшов, грюкнувши щосили дверима.
В партії йому після цього не бути б, а заодно і в університеті. Але чутка про цей його вибрик докотилася до першого секретаря цека Шелеста і дуже його насмішила. Той наказав не чіпати старого: обмежилися лише суворою доганою.
Іще дід Арсен полюбляв ходити на ринок. Регулярно відвідував Бесарабку, прицінюючись до всього, що лежало на полицях ("А чого так дешево? Ондечки вдвоє дорожче продають!"), охоче вступав до розмови з сільськими жінками, які торгували не з прилавків, окупованих перекупками, а прямо з землі. Приносив додому лише часник: купувать інші овочі дружина категорично забороняла,— дід не вмів торгуватися і завжди переплачував.
Якось моя дружина, повернувшись із Бесарабки, розповіла, що стріла там І щука.
— О, Альоша! А де Анатолій?
— Та все пише.
— Пише? А воно йому треба?
Поговорили вони отак, розійшлися. І тільки Іщук одійшов, як жінки, у яких він щойно купив часник, заговорили про нього: