Я ж пригадую, як повертався з того з'їзду до себе в номер і в моїй голові все лунали й лунали чотири рядочки Гаврила Державіна, придворного поета російської цариці Катерини Другої:
Поймалі птічку золотісту,
І ну давіть єйо рукой.
Піщіт бедняжка вместо свісту,
А єй твердят: "Пой, птічка! Пой!"
Як я не намагався — ніяк не міг спекатись отієї клятої "птічки", вона довбала мій мозок, як дятел, і коли навіть улігся в постіль, ще й з головою укрився, вона й тут не хотіла одчепитись од мене. "Поймалі... Поймалі... А щоб тебе..." Схопився люто з ліжка, поспіхом вдягнувся-узувся та й побіг до сусіднього номера, до Тимофія Одудька.
Одудько приїхав на з'їзд не поїздом, а редакційною машиною. Завтра о шостій ранку він вирушає додому тією ж машиною, то й попросив мене його розбуркати десь о п'ятій годині: знав, що я підхоплююсь рано.
Двері в номер Одудьків одчинені навстіж, звідти ллється світло, лунають голоси. Зайшов, не постукавши: за журнальним столиком — Одудько і Глотов. Обоє вже на тій стадії, коли починають виясняти, хто кого поважає. На столикові — дві пляшки "Московської", ще дві вже порожні, закотилися аж до ліжка, в попільничці — гора недокурків, на шматкові газети — кілька. На іншу закуску, мабуть, грошей не вистачило.
Побачивши мене, обоє зраділи, мов ждали — не могли дочекатися третього. Вася Глотов наливає півшклянки, тикає пальцем у кільку:
— Пий і закусуй!
Пробую відмовитись, і тоді луна традиційне:
— Ти нас уважаєш?
— Як вам з'їзд? — спробував я повернути на серйозну розмову.
— Суцільна хреновина,— відповів Глотов.— Давай краще вип'ємо!
Після третього "ти нас уважаєш?" ледь одпросився, що мені пора спати. Одудько навздогін ще нагадує, щоб я його розбудив, ми з ним на прощання цілуємось, і я несу повну голову джмеликів до себе в номер, "Птічка" Державіна кудись к бісу зникла, натомість у мене всередині плещеться ціле море горілки і весело підстрибує кілька, яку я ковтав з хвостами і головами...
Сяк-так роздягнувшись-роззувшись, падаю в ліжко. Заплющив очі — розплющив: четверта година. Вже й не лягав, боячись заспати. Вирішив піти подивитись, що поробляє Одудько.
Двері знову одчинені навстіж: невже й досі виясняють, хто кого поважає? Заходжу до яскраво освітленого номера і бачу картину, гідну пензля Рембрандта. У кріслі, при жунально-му столикові, спить Глотов. Він чомусь у шапці й пальті, на одній нозі черевик, а на другій — шкарпетка. Другий черевик валяється аж під стіною, мабуть, не давався надітись на ногу. На ліжкові — навзнак Одудько. В піджакові, в сорочці, в краватці, навіть узутий, тільки чомусь без штанів. Штани висять поруч, на спинці стільця.
Недовго думаючи, я взяв Одудькові штани та черевик Глотова і поніс до себе в номер. Аж згинався од сміху, уявляючи, як я їх розбуджу і як вони кинуться шукати штани й черевика. Глянув на годинника: ще лишалося сорок хвилин. Вимкнув світло, сів у крісло і незчувсь, як заснув.
Прокинувшись, довго не міг уторопати, чому я сплю в кріслі і чиї це штани лежать на колінах. Сонячне світло заливало весь номер, глянув на годинник: дев'ята! Аж тепер пригадав, чиї це штани і чий ото черевик на підлозі.
Схопив і те, й друге, вискочив у коридор.
Номер Одудька був уже замкнений.
— Тиміше Романовичу! Тиміше Романовичу! — загрюкав У двері.
— Не стукайте, вони уже виїхали. Оглянувся — коридорна.
— Коли?
— О шостій ранку. Я їх і розбудила.
Вже у Львові я довідався, що обоє отак і приїхали: один без штанів, а другий без черевика. Одудько ішов до машини, присідаючи, щоб поли пальта звисали аж до підлога, Глотов же намотав на ногу светр і шкутильгав, вдаючи, що вона в нього нестерпно болить,
Що вони казали жінкам, один Бог знає.
Я ж привіз і те, й друге до Львова, але не наважився одразу повертати власникам, Поніс до Лахно, Тетяна Валентинівна сміялась, аж плакала, потім сказала:
— Залиште мені. Я незабаром їду до Києва, то й вишлю посилками.
Отак і надійшла посилка Одудькові. На редакцію "Львовской правды", головним редактором якої він був, 3 художньою листівкою, до штанів і прикріпленою: "Шановному Тимофію Романовичу в день повноліття. Носіть і більше не губіть. Закохані у вашу поезію киянки".
Глотов же свій черевик одержав у Спілці. Та ще й з товстелезною набитою поверх підошви підметкою і запискою: "Подмьотку подбіл. Сдачу пропіл. Ти мєня уважаєш? Гєна".
Оцим найбільше й запам'ятався мені той з'їзд письменників. Та ще хіба тим, що, повернувшись додому, я взявся одразу ж писати нову повість.
Ця повість мала чисто літературне походження.
Російський письменник Борис Полєвой прославився під час війни, написавши "Повість про справжню людину". Це навіть не повість була — белетризована розповідь про пілота Мересьєва, який, втративши на фронті обидві ноги, продовжував літати на винищувачі, збиваючи ворогів. Початок цієї розповіді був дослівно списаний з відомого оповідання Джека Лондона, але це не завадило тогочасній критиці піднести цю річ до небес, оголосити її надбанням радянської класики.
її читали й зачитувались, бо написана вона була жваво й цікаво, з закрученим у ріг сюжетом, стрімким розвитком подій. Тож ім'я цього письменника стало широковідомим, особливо після одержання Сталінської премії, і коли московське радіо взялося передавати уривки вже з нової повісті Бориса Полевого, я не пропустив жодної передачі. І чим довше слухав, тим більше в мені наростало почуття невдоволення, ба, навіть протест.
Всі події в цій новій повісті, які теж відбувалися в роки війни, розгорталися довкруж золота, що його намагаються врятувати од загарбників кілька людей. Та не цей факт викликав у мені підсвідомий протест (могло бути й таке, чого на війні не буває), а що герої Полевого буквально засліплені золотом, золото для них — найбільша цінність у світі, людське життя для них нічого не важило поряд з отим жовтим дияволом. Господи, та не заради золота ми воювали! — аж кипіло в мені,— золото не мало жодної ціни в очах тих, кому смерть дихала в обличчя. Скільки було випадків, коли солдати віддавали золоті трофейні годинники чи портсигари за пачку тютюну чи за шклянку самогонки.