— Ви, Шмигельський, коли помрете, то залишите по собі чотиритомник ваших творів! Один, тонюсінький — ваших віршів і три грубезних томи доносів і кляуз.
Шмигельський сидів і так усміхався, наче й не до нього було мовлено. Мав качиного з роздвоєним кінчиком носа, яким винюхував найдрібнішу крамолу.
Уродженець Львівщини, він ще дитиною під час першої світової війни потрапив до Харкова, де й виховувався в сирітському будинкові. За радянської влади пройшов усі ступені школи манкуртів і повернувся до Львова вже чистокровним "совітським" поетом. Був автором такої збірки, наприклад, як "Партія — серце народу", на зустрічах з читачами читав одного й того вірша: про Сталінград і про вкінець розгубленого бійця, звісно ж, українця:
Навкруги дими, руїни, Я ж з досади ледь не плачу: "Україно, Україно, Чи тебе я ще побачу?"
Аж тут до нього підходить боєць-росіянин. Підбадьорливо плеще по плечу плаксія, вгоща самосадом і проголошує:
"Украіне бить свободной, Коль за ней стоіт Россія!"
Отаким лейтмотивом були пронизані всі збірки Шмигель-ського.
На могилі Івана Франка, під час вшанування пам'яті великого поета, він читав уже іншого вірша. Що закінчувався так:
"Лупайте цю скалу!" Лупаєм! Дивись — пробоїна яка!
Ми цього вірша перефразували по-своєму:
"Лупайте цю скалу!" Лупаєм! Дивись — хреновина яка!
Він раз у два роки приносив до видавництва чергову збірку поезій: лупав, як то кажуть, скалу. І не так ту скалу, як нас, видавців, тричі нещасних. Ніхто не хотів брати на рецензію рукопис Шмигельського, вже знали, що клопотів потім не обберешся, а нещасний редактор як не стерігся, обов'язково чішось будив невдоволення автора, і тоді кляуза на нього в обком була забезпечена: Шмигельський всі доноси свої адресував лише в найвищу інстанцію.
Іще одна чума на видавничі голови наші: Златослава Ка-менкович, дитяча письменниця, яка писала російською мовою.
Для дітей особливо важко писати. Недарма ж світова література нараховує одиниці письменників дитячих. Талановиті дитячі книжки можна порахувати на пальцях. Автори цих книжок мали не тільки великий талант, чисту, незаму-лену душу, але й були природними педагогами.
У нас же повелося так: не вийшло з тебе гарного прозаїка чи поета — паняй у дитячі письменники! Лише київське видавництво "Веселка" видавало щороку "на-гора" стільки літературного мотлоху, що ним можна було завалити всіх дітей України.
Особливо відзначалися дамочки, бабусі та матусі. Бралися писати на будь-яку тему, часто-густо не маючи про неї приблизного уявлення.
Ось лише один майже анекдотичний випадок.
Описуючи колгоспну стельмашню, одна поетеса народила такий безсмертний рядок:
Тешуть з липи посторонки.
Звідки їй, бідолашній, було знати, що посторонки — не дишла, їх не можна тесати, та ще з дерева.
Скільки отаких "посторонок" тесали ті дамочки, сидячи по затишних своїх кабінетах!
Львів же на той час мав єдину дитячу письменницю — Златославу Каменкович. Та і її, єдиної, вистачало нам, видавцям, з головою. Оповідання, повісті та романи, які вона нам періодично приносила, не мали жодного відношення до справжньої літератури, а тим паче — до дитячої. їх доводилося не просто редагувати, а переписувати наново. І навіть найбезвідмовніший редактор Гресь, коли йому підсовували черговий твір Каменкович, кричав на все видавництво, червоніючи лисиною:
— Скільки можна в цьому лайні порпатись?!
Якось ми гуртом вирішили: досить! Принесе ще один рукопис — завернемо. Пішли гуртом до Белова, директора видавництва, і заявили:
— Якщо ви хоч один раз видасте наперед аванс Каменкович, самі будете редагувати рукопис, який вона принесе!
Белов пообіцяв, що авансу не видасть. А оскільки добрішої людини ще світ не родив, ми поклали на стіл перед ним свої руки:
— Покладіть і свою й покляніться!
— Клянусь!
За кілька днів прийшла Каменкович. Звичайно ж, просити аванс. Все видавництво завмерло: ану ж чим це все закінчиться? Невже Белов не витрима, здасться?
Трохи згодом до Белова пройшов наш головний бухгалтер Бурштейн. А ще трохи згодом він майже вибіг з кабінету Белова, а навздогін — Каменкович.
Розгнівані, ми вскочили до Белова. Олександр Іванович сидів за письмовим столом з таким видом, наче перед ним ворушилась отруйна гадюка.
— Приберіть... Приберіть!..— тикав пальцем у стіл. Там лежали панталони. Звичайнісінькі жіночі панталони.
З великою діркою в тому місці, де в жінки найінтимніше. Каменкович, коли Белов їй відмовив, вихопила той предмет жіночого туалету із сумки та на стіл і пожбурила:
— Вот посмотрітє, в чом пісатєльніца винуждєна ходіть ежедневно!!.
— Вона що, так без панталон додому й пішла? — допитувався зачудовано Гресь.
Йому ж, бідоласі, доведеться редагувати наступний рукопис цієї дитячої письменниці.
Цій події Григорій Глазов присвятив таку епіграму (початок її я забув, пам'ятаю лише три заключні рядки):
Потеряв і ерам і стид,
Ходіт нержавеющая Злата,
Но не всьо то злато, что блєстіт...
Тож ми мали мороку з рукописами цих двох авторів. Зате цензура, що пильно пасла нашу продукцію, твори Шмигель-ського та Каменкович пропускала, майже не читаючи. . — Ось так треба писати! — сказав якось цензор, ставлячи печатку на черговій збірці поезій Шмигельського.— І ми спокійно спатимемо, і вам не буде мороки.
І нам, видавцям, іноді закрадалася в голову блудлива думочка: та хай вони погорять, оці всі догани й нагінки! Чи не краще мати справу з отакими недолугими, але написаними за всіма партійними канонами творами, ніж наражатися на суворі догани за талановиті, але часто-густо крамольні вірші хоча б того ж Павличка?
— Пусть хоть і еєрєнькоє, ліш би партєйноє,— пояснила якось мені редакторша московського видавництва "Советский писатель", коли я обурювався черговим романом одного іменитого київського автора: як можна таку муру видавати!
Оця майже класична фраза висіла невидимо над головами всіх цензорів, усіх ідеологічних відділів, та й — що таїти гріха — над головами багатьох редакторів видавництв. У кожного ж діти, сім'я та ще й партквиток у кишені ворушиться — куди йому, бідоласі, подітися, коли пролунає безжальне: "Ану покладіть партквиток!"