Оце написав цей абзац та й згадав принагідно одного тол-стовського героя, який уже після бою підібрав на Бородин-ському полі осколок і доти всім той осколок показував, поки його нагородили Георгієвським хрестом.
Мельничук недовго й похизувався депутатом: помер від цирозу печінки.
Залишив по собі цілу низку памфлетів, у яких проклинав націоналістів, у тому числі й заокеанських (як вони, нещасні, й вижили!). Та ще книжечку "Олександр Гаврилюк", яка завдала нам немало мороки: зібрала мізерний тираж, а Мельничук домагався лише масового накладу, та ще й не одного. Нарешті втрутився обком, дав команду Львівському книготоргові і книготорг з переляку замовив стільки примірників, що вистачило б на весь Радянський Союз. Понині, мабуть, продають оту книжечку.
Та ще на Личаківському кладовищі, недалеко від алеї центральної, наче з-під землі, виросла велетенська, і оком не окинути, відполірована брила з граніту — куди там Іванові Франкові! А вже довкола брили тієї — Янкі в, Козла-нюк, Вільде, Тютюнник та інша літературна "дрібнота".
Незважаючи на всі бурхливі події, я щоденно схоплювався
0 четвертій, о п'ятій та й чесав до видавництва. Дописав нарешті другу частину "Його сім'ї", вона була надрукована в тому ж "Жовтні" — з фальшивим неприродним закінченням, одержав од Новиченка прочухана, що про нього згадував раніше, і, готуючи роман до видання окремою книжкою, переписав закінчення наново. Горбатюк тепер не обіймав дружину розчулено, а вона не притискалась до нього, котячи сльози рожеві, і дітки не стрибали довкола,— німі, глухі двері, що так і не одчинилися, коли герой мій у них постукав. Л далі читач нехай сам додумує. Я ж тільки засвоював велику істину: залучати читача у співавтори. Недоговорене слово часто-густо діє сильніше, ніж до кінця договорене.
Довго думав, куди запропонувати роман. У своєму видавництві незручно було видавати, та ще й появилася розгромна рецензія Круковця. І тут наче сам Бог послав мені Володю І'адченка, який приїхав із Києва в якійсь справі службовій.
З Радченком я був знайомий давно, ще в Луцьку. Викладав українську літературу в педінституті, друкував у "Радянській Волині" статті про видатних письменників. Ми здружилися сім'ями. У Володі була дружина Галя — типова українська красуня: розкішна чорна коса, дугами вигнуті брови, карі, з золотистими іскрами очі. Ішла вулицею — в усіх чоловіків голови набік. Приведе її Володя до когось у
1 ості — жінки люто щипають своїх чоловіків: "Ти куди ото витріщився? Куди??!". Сам Володя, хоч вони уже встигли нажити двійко дітей, все ще дивився на Галю закохано. Ревнував дружину по-чорному.
Коли Галя поїхала якось на курорт, їздив інкогніто перевіряти, чи не загуляла. Надівав парик, приклеював вуса й бороду (точнісінько — Ленін в Разлівє) та й ходив за нею назирці. Особливо увечері.
— Думав, що я його не впізнаю,— сміялася Галя.— А ко-(і юм, дурненький, не здогадався замінити. В тому ж костюмі мені кожен рубчик знайомий.
Коли я закінчував "Його сім'ю", Володя вже перебрався до Киева. Працював в Інституті літератури Академії наук, го-і упав дисертацію.
І як же я йому зрадів, коли він до нас завітав.
Посиділи, як водиться, за чарчиною, наговорились всмак, згадуючи Луцьк, а потім Володя запитав, коли я йому подарую роман уже в книжці.
— Боюсь, що нескоро.
— А то чому?
— У своєму видавництві не з руки видавати, а куди іще посилати — не знаю.
— Давай мені. Одвезу в "Радянський письменник". Там я декого знаю.
Виявилося, що знав він Дячейка Олександра Сергійовича, або просто Сашка, як його запанібрата називала більшість письменників. Фронтовик, учасник двох війн, з Фінляндією, а потім і з Німеччиною, після закінчення університету працював у цека, але там не вжився і невдовзі перейшов на роботу до "Радянського письменника" — директором. Коли мій роман уже був засланий до набору, він приїхав до Львова разом з Володею Радченком, який нас і познайомив, і ми напрочуд швидко здружилися — стільки доброти й симпатії було в цьому чоловікові. Проводжав я його вже як друга, а десь за місяць одержав од нього телеграму такого приблизно змісту: "Передаємо верстку роману. Виходь до поїзда Київ—Трускавець, вагон п'ятий, спитай у кондуктора. Вітаю. Дяченко".
Той клятий поїзд приходив у Львів о п'ятій ранку, я всю ніч майже не спав, боячись запізнитись, вискочив із дому о другій та й учесав до вокзалу: не менше семи кілометрів. Прибіг весь у милі (клятий Сашко не міг передати львівським!), дочекався поїзда, зайшов у п'ятий вагон.
— Верстка? Нічого не знаю.
— Та вам же її передавали! Ось і телеграма. Прочитав телеграму, знизав плечима:
— Не передавали.
І коли я вже відійшов, не знаючи, що й робити, гукнув мені вслід:
— Товаришу!.. Товаришу!.. А ви попитайте в інших вагонах. Може, вони переплутали.
В інших! Як же я про це не подумав?
Побіг щодуху до четвертого (поїзд от-от має рушити)... третього... другого... першого... "Не передавали... Немає... Немає". Розвернувся, махонув уже назад, до шостого... сьомого... восьмого... У десятім, одинадцятім питав уже наввипередки з поїздом, що рушив. Зупинився аж за вокзалом, довго відхекувався.
Уже вийшов на привокзальну площу, коли раптом зблиснула думка: а чи не переплутали вони поїзди? Чи не відправили не трускавецьким, а львівським?..
Львівський прибуває о восьмій — що ж, почекаю й до
восьмої. І знову обійшов усі вагони — "Немає... Немає... Немає..."
Повертався додому — не знав, що й думати. А вдома лежить телеграма. Блискавка. "Набігався? Тепер перепочинь трохи. Верстку вислали поштою. Обіймаємо ще і цілуємо. Дяченко. Радченко".
— Щоб же вам цілий рік отак бігати!
Відповів телеграмою. Лайливою. Довго морочив голову, як вилаяти і щоб на телеграфі не затримали. Підбирав слова так, щоб вийшла якась більш-менш зрозуміла фраза, а в кінці дописав: "Читайте перші літери". Потерпав, що й телеграфістка, зацікавившись, почне їх читати (виходило "гівнюки"), але вона бігцем проглянула текст, порахувала слова:
— З вас карбованець вісімдесят. Вийшов — аж на серці полегшало.
Нарешті отримав верстку, а згодом, десь за півроку,— сигнальний примірник. З присвятою автора: "Матері моїй — трудівниці невтомній". І це була найулюбленіша книжка моєї мамусі: скільки разів я її заставав — сидить, пестить рукою оту присвяту, пестить, наче істоту живу. І я ще не бачив її обличчя таким ласкаво освітленим. Якось сказала: "Помру — поклади її мені в голови".