— Ніколи, діти, не хрестіться на людях. Та й взагалі — не хрестіться. Якщо хочете ще пожити на світі.
— Чому, мамусю? — спитав я приголомшено.— Це ж гріх — не хреститись до Бога!
— Забудьте, дітки, й про Бога. Ніколи про нього не згадуйте.
— Але ж татусь...
— І татуся, дітки, забудьте,— ще сумніше сказала мамуся.— Підростете — самі все зрозумієте.
— А татусь коли до нас приїде? — спитав Сергійко: він, мабуть, так і не зрозумів, що сказала мамуся.
— Татусь не приїде ніколи. І ви не признавайтесь нікому, що у вас є татусь. Кажіть, що помер.
— Татусь помер? — Рот у Сергійка став зовсім квадратний, він ось-ось зареве. Мене теж душать сльози — так мені жаль татуся. Та пам'ятаючи, що я вже дорослий (так, принаймні, твердить мамуся), я щосили стримуюсь, щоб не заплакати. Мамуся ж, поцілувавши мене і Серпика, підштовхує нас в бік сирітської нашої постелі: — Пора, дітки, спати.
Набагато пізніше я довідався, що мамуся поміняла старі наші метрики на нові, у яких ми були вже не Гарасютами, а Дімаровими (мамусине прізвище, коли вона була дівчиною), і не Андроніковичами, а Андрійовичами. Мамуся заявила в суді, що старі загубилися, і пред'явила письмові свідчення трьох добрих людей, що ми таки Дімарови, та ще й Андрійовичі, і "що батько наш — теж учитель, а не куркуль, репресований радянською владою.
І я схиляюся низько перед мамусею, перед її світлою пам'яттю за святу цю брехню, що врятувала нас од пекельного тавра, яке горіло б на наших лобах до самої старості. А то й від холодних сибірських снігів.
Отак — живим у могилу — і поховали ми в печальний той вечір свого татуся.
Отут у подальшій своїй розповіді я стикаюся з великою складністю. Річ у тому, що я уже писав про власне дитинство: сорок років тому (Боже, як летить час!) видав "Через місточок", згодом "Блакитну дитину", а ще пізніше "Маскуліна, фемініна, нойтра"... А коли нашкрябав "Ать-два!.." (редакторів перелякала на смерть крамольна ця назва, вони замінили її на безлику "Як воно в піхоті"). Коли написав і цю повістину, вже не про шкільні роки, а про службу в армії, то об'єднав усі чотири повісті в грубеньку книжку з загальною назвою "На коні й під конем", і книга ця, потовчена безжалісно редакторами й цензурою, була видана десь двадцять років тому і давно вже забулася. Але совість не дозволяє мені повторювати написане й видане, тому в оцих своїх спогадах писатиму лише про те, що не ввійшло до згаданої книжки.
Отож я опускаю багато епізодів з життя у селі, до якого привезла нас мамуся, втікши з хутора, які б яскраві вони не були, а згадую хіба що віконце в нашій кімнаті, біля якого ми з братом висиджували довгі години, виглядаючи з роботи мамусю. Віконце — дві шибки без рами, вмазані прямо у стіну, виглядало у двір і трохи на вулицю, тож ми з братом, поділивши раз і назавжди, де чия шибка, прилипали до них, як тільки починало смеркати, і сиділи, бувало, до пізньої ночі. Бо нашій мамусі, крім першого класу, одразу ж накинули й інший хомут: лікнеп. Тож прибігши із школи та погодувавши нас поспіхом, вона знову поспішала до школи, де її уже ждали дядьки та тітки, щоб учитися читати й писати. А тоді ще сільське начальство затіяло ставити в сільбуді вистави, і кого в першу чергу в актори? Звісно ж, учителів! А невдовзі іще і в агітатори: затягати людей у артіль і в бригади по розкуркуленню: переписувати мозолями нажите майно, щоб куркулі, яких висилали до Сибіру, не могли прихопити з собою зайву посудину чи одежину. То й не дивно, що мамуся поверталась додому опівночі і завжди заставала нас біля віконця. І, смертельно натомлена, сварила нас, що ми не спимо, а липнемо до шибок, її виглядаючи.
А ми попадалися щоразу наче у пастку.
До вікна ще сідали по-видному. Та чим більше густішали сутінки, тим щільніше вони нас притискали до шибок. Тіні лячно ворушилися за нашими спинами, підступали все ближче, ближче, знайомі предмети тонули в темряві, з-під лави, з-під столу, з-під полу виповзали страшні кудлаті істоти, підбиралися хижо до нас. Ми відчували їх застиглими спинами, ми майже влазили в оте невелике віконце, вдавлювалися лобами в холодні шибки, а мамусі все не було й не було, а темрява стає все густішою й густішою, а вулиця — все безлюднішою. Ось там і зовсім завмерло і нам починає здаватися, що з мамусею щось сталося, і я, замалим не плачучи, кажу братові, що на мамусю, мабуть, напали вовки. Бо кому ж іще, як не вовкам, водитися в оцій страшній темряві!
Сергійко починає одразу ж плакати, за ним не витримую і я. Ми ревемо у два голоси, аж шибки починають видзвонювати, ми вигадуємо сцени одну страшнішу другої, що вовки вже загризли мамусю, що вона уже мертва.
І як же ми обоє радіємо, коли мамуся переступає поріг!
— Господи, ви знову біля вікна! Ну, що мені з вами робити?!
Кидаємося до мамусі один поперед одного, тулимося, горнемось: хай лає, хай навіть б'є, тільки щоб отак не запізнювалась.
Згодом мамуся, на мою й Сергійкову радість, стала проводити лікнеп не в школі, а у кімнаті через сіни, де жили наші господарі: тітка Одарка, дядько Федот і їхній син — на два роки од мене старший Сашко.
Голоснішої од тітки Одарки людини мені ще не доводилося зустрічати. Після кожної фрази її треба було ставити якщо не п'ять знаків оклику, то три вже напевне. Нам здавалося, що тітка Одарка весь час лається. Лається, кличучи до столу Сашка. Лається, вступаючи в розмову з мамусею. Лає і мене та Сергійка: "Осьо я вам млинців принесла!!!" Пуштрить і свого чоловіка, дядька Федота, зарослого такою чорнющою та густою щетиною, наче він увесь час тримав щітку в зубах. Коли дядько Федот сміявся, то щітка ота розтулялася навпіл, показуючи такі зуби білющі, що й очі сліпило: "Га!.. Га!.. Га!.."
Сміявся ж дядько Федот часто й охоче. Пам'ятаю, як він реготав над однією моєю задачкою. Це коли ми з ним як слід роззнайомились і перестали його боятись.
Ми саме гралися на печі, що займала половину і так невеликої нашої кімнати: я, Сергійко й Сашко. Сашко пішов до першого класу, грамота давалася йому з великим трудом, а я в свої п'ять років уже читав і писав, то й виступив у ролі вчителя: писав літери і казав Сашкові вгадувати слова, що з літер цих і починаються.