Але на горлянку К. уже лягли руки одного добродія, тим часом як другий глибоко вгородив ножа йому в серце і двічі прокрутив його там. Гаснучим зором К. іще бачив, як чоловіки, над самим його обличчям притулившись один до одного щоками, спостерігали його смерть. "Немов собаку!" – обурився К., сором, здавалось, мав пережити і його.
Додаток до роману "Процес"
Незакінчений розділ
До Ельзи
Одного дня, коли К. уже от-от мав виходити з роботи, йому подзвонили й вимагали негайно з'явитись до канцелярії суду. Його застерегли, що непокора матиме тяжкі наслідки. Його нечувані заперечення, – мовляв, допити непотрібні, не дають і не можуть дати жодних результатів і він на них більше не ходитиме, незважаючи ні на телефонні, ні на письмові запрошення, а посланців викидатиме за двері, – всі до одного записані до протоколу і вже багато йому нашкодили. Чому він не хоче скоритись? Адже хіба судді не намагаються, незважаючи ні на час, ні на кошти, добрати ладу в його вкрай заплутаній справі? Невже він заважає їм зумисне, змусивши їх зрештою вдатись до насильства, якого до нього досі ще не застосовували? Сьогоднішнє запрошення – це остання спроба. Він може робити, що йому заманеться, але нехай подумає, що високе правосуддя не дозволить жартувати з собою.
А К. уже попередив Ельзу, що прийде цього вечора до неї, і через те не міг з'явитись до канцелярії; він зрадів, що таку зневагу до правосуддя можна виправдати візитом до Ельзи, хоча, звичайно, ніколи не мав звички виправдовуватись і, напевне, не пішов би до канцелярії, навіть якби не мав цього вечора жодних інших зобов'язань. І все ж, добре усвідомлюючи своє право, К. запитав по телефону, що станеться, коли він не прийде. "Тоді вас знайдуть", – була відповідь. "І мене покарають за те, що я не з'явився доброхіть?" – знову запитав К. і засміявся, чекаючи того, що йому доведеться почути. "Hi", – прозвучала відповідь. "Чудово, – мовив K., – тоді який мені сенс іти сьогодні до канцелярії?" – "До вас прагнуть не застосовувати насильних методів правосуддя", – відповів дедалі слабший і зрештою вже нечутний голос. Украй кепсько, що вони цього не роблять, думав, виходячи, К., треба таки спробувати дізнатись, які ті насильні засоби.
Не вагаючись, К. поїхав до Ельзи. Затишно вмостившись у кутку екіпажа й засунувши руки до кишень плаща, – надворі холоднішало, – К. споглядав ожвавлені вулиці. З певною втіхою К. думав про те, що правосуддю, в разі, якщо воно справді функціонує, він створив неабиякі труднощі. Він не сказав виразно, з'явиться до канцелярії чи ні, отже, суддя його чекає, можливо, навіть чекають усі збори, проте К., надто вже розчарувавши галерею, не прийде. Не знаючи перешкод із боку правосуддя, він їде туди, куди йому заманеться. На якусь мить К. завагався, чи не назвав він часом візникові через власну розвіяність адресу судової канцелярії, і тому якомога гучніше повторив Ельзину адресу; візник, не мовивши й слова, тільки кивнув головою. Згодом К. мало-помалу забув про правосуддя і все його єство, як і давніше, виповнили думки про банк.
Поїздка до матері
За обідом К. зненацька відчув, що йому треба провідати матір. Весна вже майже закінчувалась, отже, проминуло три роки, відколи він бачив її востаннє. Тоді вона була попросила К. приїхати до неї на його день народження, попри численні перешкоди він таки справді спромігся приїхати й навіть пообіцяв кожен свій день народження проводити з матір'ю, проте вже двічі не дотримав обіцянки. Через те він вирішив цього разу не чекати свого дня народження, хоч до нього було два тижні, і їхати негайно. Щоправда, К. казав собі, що немає якоїсь поважної причини саме тепер вибиратись до матері, навпаки, вістки, які він регулярно, що два місяці одержував від брата в перших, що торгував у тому містечку й порядкував грішми, які К. посилав матері, були втішніші, ніж будь-коли раніше. Щоправда, мати вже майже осліпла, але лікарі попереджали про це К. ще кілька років тому, натомість загалом їй стало краще, різні старечі хворощі замість посилюватись відступили назад, принаймні мати менше на них скаржилася. Як писав брат у перших, таке поліпшення, певне, пов'язане з тим, що протягом останніх років мати стала – під час своїх останніх відвідин К. з огидою вже помітив перші ознаки – над усяку міру побожна. В одному листі брат дуже образно змалював, як стара жінка, що давніше насилу волочила ноги, тепер, коли в неділю він веде її попід руку до церкви, тупцяє досить жваво. А братові в перших К. міг вірити, той звичайно був боязливий і перебільшував у своїх листах скорше погане, ніж добре.
Але, хай там як, К. надумав тепер поїхати до матері. Серед решти невтішних рис своєї вдачі він знову виявив саможалісливість, майже нестримне прагнення потурати всім своїм забаганкам, – що ж, нехай хоч тепер цей ґандж прислужиться добрій справі.
К. підійшов до вікна, аби трохи впорядкувати думки, одразу звелів прибрати обідній посуд, послав служника до фрау Ґрубах попередити її про свій від'їзд і принести валізку, до якої господиня складе все, що їй видасться необхідним, далі дав панові Кюне кілька ділових доручень на час своєї відсутності, але цього разу майже не сердився, що пан Кюне із властивою йому негарною манерою, яка стала мало не звичкою, вислухав розпорядження з повернутим убік обличчям, неначе докладно знав, що йому слід робити, і терпів цей переказ доручень лише як церемонію; наостанок К. пішов до директора. Коли К. попросив його про дводенну відпустку, щоб він міг поїхати до матері, директор, природно, запитав, чи мати, бува, не хвора.
– Ні, – відповів К., більше нічого не пояснюючи. Він стояв серед кімнати, схрестивши руки позаду. Наморщивши чоло, К. зосереджено думав. Може, він трохи поквапився зі своїми готуваннями до від'їзду? А чи не краще залишитися тут? Чого йому там треба? Може, він їде через власну сентиментальність? І через ту сентиментальність, може, пропустить тут щось важливе, якусь справу, що потребуватиме негайного втручання, а таке може статися щодня, щогодини, бо процес уже тиждень немов причаївся й до нього не дійшло жодної важливої звістки? Крім того, чи не злякається стара жінка, – К. цього, звичайно, не хотів, але таке може легко статись усупереч його волі, бо тепер дуже багато чого стається всупереч його волі: адже мати не просила, щоб він приїхав. Раніше в листах брата в перших мати раз по раз наполегливо просила його приїхати, але вже давно не просить. Отже, зрозуміла річ, він їде туди не задля матері. Якщо ж він їде, сам бозна-чого сподіваючись, тоді він стеменний дурень і матиме там, остаточно в усьому зневірившись, винагороду за свою дурість. Та оскільки ці сумніви належали наче й не йому, їх немов нашіптував хто чужий, К., отямившись від навали думок, не змінив своєї постанови їхати до матері. Директор, що тим часом випадково або, ймовірніше, внаслідок великої ласкавості до К., схилився над газетою, тепер підняв очі, подав, підводячись, руку К. і побажав йому, ні про що більше не запитуючи, щасливої дороги.