— Диви! диви! щось з води лізе,— закричали всі, як побачили, що наче коні з води лізуть... А то і справді — були коні, і ридван ззаду, і хурман сидить — як замотав руки в віжки, так і вмер, що не розмотав, а захвартушився, то вода його не знесла, а паню знесла вода.
Закинули рибалки раз-другий сітями і витягнули паню та й прибили кілочком до кручі за сукню; і вона, що за годину так грізно відповідала на добру раду, без духу, без хуху, як поплавець на воді, гойдається попід берег. А коса, така хороша, стелиться по воді за бистрою, і в ній рибка грає. Жаль вроди тої пані, що така паня хороша була, та здалось на наругу! Збігаються люди, зглядаються, що брова чорна, як вуголь, рівна, як пузликом вивів, а на біле лице вже моравиця виступила, і посиніли рожевії губи, що так гарно цілувалися, і завмерли ті писки, що так любо осміхалися... А душа ж де?... Може, душа тут же літа при воді та на своє тіло поглядає: "Яка ж погана колода!" — каже...
Приїхав сільський пан, дали знати і чоловікові цієї втопленої, та й на другий день, чуть на зорю, взяли паню в домовину і повезли додому, а там у Ладижин ховати. А хурмана закопали при березі, жінка на який-такий хрест постаралася та гіркими слізьми заливалася і вмерле тіло споліскувала; та голосила над ним — голосила! аж гілля гнеться.
II
Втопився хурман, збулась жінка чоловіка, втопилась пані, збувся чоловік жінки, та збувся ж і біди з хати! Як поховав паню, то мало аж навприсядки від гробу не йшов.
— Слава тобі, господи,— каже,— що я збув біду з шиї! То постій же тепер! — каже,— дам же я свому синові науку, що піде слава на ввесь світ, такий щасливий буде! Якби й мене були на розум учили, то й я не знав би був біди, був би не женився.
Купив хутір в лісі, збудував хату і засадив туди свого сина — місячну дитину — межи самі хлопці. Та як він був ще цицьковий, то пан нагнав щось зо три дійних корови, накупив мізюків101 і казав годувати.
— А жінка,— каже,— не то щоб ногою не була й коло хутора близько, а навіть як хто згадає про жінку, що є вона на світі, то в гріб ужену.
— Добре, пане! — озвались парубки і взяли панича на свої руки.
От і росте хлопець як вода, як зелена лобода в полі, так він у лісі. А пан приїде — подивиться, скаже то се, то те, зробить порядок, по своїй голові, та й поїде додому. І ген-ген знов довідається. Далі почав і частіш навідуватись, почав синка й до науки привертати. Той і вчиться, і читає вже, от вже й розуміє, що читає. А пан все йому толкує на своє, що тільки й людей на світі, що хлопці та чоловіки; а як прийдеться, що треба жінку згадати, то на ню гори верне — та й годі. І образків таких доставав, що йшли йому до ладу. Так і хлопці навчали панича, то він і вірив, що жінка й злидні — то все одно. А батько аж в гору росте, що син буде щасливий, бо не тямить світові ладу — тільки й знає, аби йому їсти досить; а голий, то й голий, а босий, то й босий — йому зарівно.
На чотирнадцятім року, чи що, прийшло паняті в голову, звідкіля він взявся на цім світі. Думав-думав та й нічого не видумав, хоч думав, може, й немалий час; то взяв та й питає в хлопця: "А ти, чуєш, не знаєш, звідкіль я взявся?" Пан учив, що хлопці для його потіхи на світі, для послуги, сказано: попихачі. Того він і каже: "чуєш", а не "брате".
— А звідкіль взявся? З землі виріс! — каже той.
— Як-то з землі?
— А так з землі, та й годі. Як гриб, так і ви.
— А ти ж як?
— Я маю маму.
— Що то за мама?
— Мама, та й годі — сказано: мама, то чого ж більше.
— То ти маєш маму,— панич каже,— а я ні.
— А ні,— озвавсь хлопець.
— То й, кажеш, з землі виріс, як гриб, а ти маму маєш... гм!.. маму... А ті решта хлопці також мають маму?
— Мають і вони,— відказав хлопець.
— То тільки я виріс з землі, як гриб, а ви всі маму маєте... Чого ж я можу ходити, як і ви, а гриб не ходить?
— Бо ви живі, а гриб неживий, бо він приріс до землі, а ви то ні.
— Чому ж я не так, як гриб, що росте і не ходить,— так і пропаде, що сам по собі з місця не зрушиться. Коли ж я ожив, чи, може, я живий і з землі виріс?
— Ото це! — каже хлопець,— така пора настала, що треба було ожити, то ви й ожили. А попереду вас не було, і ви були неживі.
— Коли ж та пора була, коли минула? Як це діялось?
— А так,— хлопець каже,— пан поїхав собі на полювання, а прийшов додому,— дитина знайшлася — хлопчик, як качав. Пан зараз же почав того сином звати, набрав хлопців і казав сині годувати. То цей хлопчик був ви, а то ми, а то ваш папонька — пан. От і вся штука. Більше я не знаю і не питайте.
Не задовольнився панич, ходить, думає та й видумав: "Може, воно так і справді є, що я виріс, як гриб, а вони мають якусь маму; бо вони невільники, а я пан, та нащо мені мама? Та, й що воно таке та мама, що я її не знаю і ніколи не бачив? Мабуть, у мене і справді мами не було й нема. На щось воно і мама якусь..."
Так і забув, і повірив, що пани з землі виростають, як гриби, а люди то ні,— якусь маму мають попереду. А вона десь їх бере, щоб пани мали ким послуговуватись... "Мабуть,— видумав панич,— мама, що вони називають,— то чи не доля панська часами абощо, коли дбає, щоб панам па робітника не збувало..."
От вже паничеві і вуси засіялись, далі вже таки й густенько зачорніло попід ніс, як приїздить батько в ліс. Поговорив з паничем і побачив, що він не тямить світові ладу, та й давай підбріхувати, що пан, каже, зовсім друге діло, а не пан зовсім друге. "Ці мають маму,— каже,— а та мама, як коробка, що в ню треба сипати що-небудь — от зерно абощо — так і мама. А пани мами не потребують; вони й без мами родять".
— А без батька? — панич запитав. Пан гикнув, а хлопець підхопив: "Ого-го-го! Скільки панів без батьків на світі!.. і град би їх не перебив, що по місті собак душить".
— Зась, дурню! — гукнув пан,— тебе не питають! Без батька,— каже,— бува пан, як батько вмре.
— Ага,— озвавсь панич. А хлопець каже: "І я так думав сказати, що як умре пан, то панич і без того вродиться — без пана,— без батька нібито, так собі бува падалишний, самосійка, значиться".
— Гляди,— каже,— свого носа, бо втру,— гукнув пан. Хлопець шурнув у двері, а пан почав далі щось там городити та все на свою руку горне. Але думає собі: "Треба ж таки йога з лісу колись вивести, бо не сьогодня-взавтра очі заплющу, тоді що? З торбами піде, чи що? А села ж як?" То й казав коні запрягти, взяв сина і повіз просто до міста.