— Коли листоноша пройшов мимо й не піднявся до неї, вона вибігла й гукнула його. Він заперечно похитав головою й подибав далі. Вона повернулася до будинку, гримнувши так дверима, що я подумала — шибки повилітають. Мов сказилась.
— Цього слід було чекати.
Цікава стара вимогливо звернулася до Ренделла:
— Покажіть мені свій службовий знак, молодий чоловіче. Від оцього молодого чоловіка недавно пахло віски, тому в мене нема йому віри.
Ренделл витяг із кишені золотаво-блакитний знак і показав їй.
— Наче справжній поліцейський,— задовольнилася та.— Ну і в неділю нічого не сталося. Вона тільки вийшла по спиртне. Повернулася з двома прямокутними пляшками.
— Джин,— сказав я.— Це й нагадало вам про мене. Добрі люди не п'ють джину.
— Добрі люди не п'ють взагалі,— промовила цікава стара повчально.
— Згоден,— сказав я.— Але сьогодні понеділок, і листоноша приходив знову. Певно, місіс Флоріан вже справді засумувала...
— Надзвичайно здогадливий молодий чоловік, чи не так? Просто рота розкрити нікому не дає.
— Перепрошую, місіс Моррісон. Це для нас дуже важливо...
— Тут є молодий чоловік, який вміє помовчати.
— Бо він одружений,— сказав я.— Навчений.
Її обличчя набуло фіолетового відтінку, що неприємно нагадало мені ціаноз.
— Геть з мого дому, поки я не викликала поліцію,— загорлала вона.
— Офіцер поліції перед вами, мадам,— коротко сказав Ренделл.— Вам ніщо не загрожує.
— Слушно,— погодилась вона. Фіолетовий відтінок почав сходити з її обличчя.— Але я не довіряю цьому чоловікові.
— Вам не слід нічого побоюватись, мадам. Місіс Флоріан і сьогодні не одержала рекомендованого листа?
— Ні,— коротко кинула вона. Очі її злодійкувато забігали. Вона стала говорити швидко, дуже швидко.— Цієї ночі якісь були люди. Я їх навіть не бачила, бо мене запросили в кіно. Коли ми поверталися — ні, коли мої вже поїхали — від її дверей від'їхала машина. Швидко, не вмикаючи фар. Номера я не розгледіла.
Її злодійкуваті очі гостро глянули на мене. А я розмірковував, чому вони злодійкуваті. Підійшов до вікна, підняв мережану занавіску. До будинку наближалася людина в офіційній синьо-сірій уніформі. Чоловік із важкою шкіряною сумкою на плечі і у кашкеті з козирком.
Я одвернувся від вікна, усміхнувся.
— Проґавили,— кинув я.— В наступному сезоні гратимете за третю лігу.
— Це негарно,— холодно зауважив Ренделл.
— Подивіться самі у вікно.
Він подивився, обличчя його задерев'яніло. Він нерухомо дивився на місіс Моррісон. Він чогось чекав, певно, звуку, не схожого ні на що інше. Він пролунав за мить. Це був звук падіння чогось просунутого в поштову щілину парадних дверей. Це міг би бути лист, але ні. Кроки стали віддалятися, й Ренделл знову підійшов до вікна. Листоноша не зупинився біля будинку місіс Флоріан. Він пішов далі, важка шкіряна сумка розмірено хиталася на його спокійній синьо-сірій спині. Ренделл повернув голову й спитав ввічливо:
— Скільки разів протягом ранку тут приносять пошту, місіс Моррісон?
Вона намагалася бути спокійною.
— Тільки один,— відповіла вона,— уранці й вдруге після обід.
Очі її бігали туди-сюди. Кінчик заячого підборіддя дрібно тремтів. Руки бгали гумовий рюш, що облямовував її біло-голубий фартух.
— Ранкову щойно принесли,— мовив Ренделл замислено.— Рекомендовані листи приносить той самий листоноша?
— Ні, вона завжди одержувала спеціальною доставкою,— крякнув старечий голос.
— О! Але в суботу вона вибігла й гукнула листоношу, коли той не зупинився біля її дверей. І ви нічого нам не сказали про спеціальну доставку?
Цікаво було спостерігати, як він працює, але не з тобою, а з кимось іншим.
Вона роззявила рота, зуби її гарно виблискували, певно, вночі були у склянці з розчином. З грудей вирвався жалісний клекіт, вона скинула через голову фартух і вибігла з кімнати.
Він подивився на двері, крізь які вона вибігла, і усміхнувся. Це була досить втомлена усмішка.
— Чиста робота, але невесела,— сказав я.— Наступного разу ви гратимете роль грубіяна. Мені не подобається бути брутальним зі старими леді, навіть коли вони розносять плітки.
Він усміхався.
— Звичайна історія,— стенув він плечима.— Поліцейська робота. Тьху! Вона почала з фактів, оскільки факти були. Але не так багато й не такі разючі. Тоді вона стала прибріхувати.
Він повернувся, і ми вийшли в передпокій. Приглушений плач долинав з глибини будинку. Людина нечутлива й безжальна, напевно, мала б зловтішатися з того. Для мене ж це був просто плач старої жінки і більш нічого.
Ми тихенько вийшли з будинку, тихенько причинили парадні двері. Ренделл надів капелюха й позіхнув. Тоді він потягнувся, виставивши уперед свої холодні пещені руки. Слабеньке схлипування все ще долинало з будинку.
Спина листоноші виднілася між двома будинками нижче по вулиці.
— Поліцейська робота,— зітхнув Ренделл і стиснув губи.
Ми попрямували до сусіднього будинку, де мешкала місіс Флоріан. Вона навіть не зняла жорстку пожовклу білизну, яка досі розгойдувалася на дроті в бічному подвір'ячку. Зійшли на ґанок і подзвонили. Відповіді не було. Постукали. Знову ані звуку.
— Минулого разу вони не були зачинені,— сказав я.
Він поторсав двері, затуливши їх спиною від вулиці. Замкнено. Ми зійшли з ґанку й обійшли будинок з дальнього від Цікавої старої боку. Двері чорного ходу теж були замкнені зсередини. Ренделл поторсав їх. Марно. Він зійшов з двох вичовганих дерев'яних сходинок, продибав занедбаним зарослим під'їздом й відчинив ворота дерев'яного гаража. Вони зарипіли. Гараж був забитий мотлохом: понівеченими старезними скринями, не досить розбитими, щоб пустити їх на дрова, заіржавілим садовим реманентом, безліччю бляшанок у картонних коробках. Обабіч дверей по кутках, на недбало сплетеному павутинні, сиділи гладкі чорні отруйні павучихи. Ренделл підняв полінце й безжурно повбивав їх. Він зачинив гараж, зарослим під'їздом повернувся до парадних дверей. Ніхто знову не відповів на його стук і дзвінок.
Він поглядав через плече на протилежний бік вулиці.
— Через чорний хід найлегше,— сказав він.— Стара курка з сусіднього будинку не заважатиме нам. Вона вже надто забрехалась.
Він піднявся на дві сходинки, просунув лезо ножа в щілину і зняв гачка. Ми потрапили у невеликий коридор, заставлений бляшанками, повними мух.