Саме такі були його очі — без виразу, без душі. Такі очі могли б спокійно дивитися, як леви шматують людину, як катують бідолаху з відрізаними повіками на палючому сонці, а той несамовито верещить.
На ньому був двобортний чорний костюм, пошитий справжнім майстром. Він уважно дивився на мої руки.
— Будь ласка, не нервуйтеся,— попросив він.— Це заважає мені зосередитися.
— Це примушує танути кригу, розтоплює масло, й машини пронизливо гудуть...— сказав я.
Він обдарував мене ледь помітною усмішкою:
— Сподіваюсь, ви прийшли не для того, щоб нахабніти.
— Скидається на те, що це ви забули, чому саме я тут. До речі, я віддав вашій секретарці стодоларову банкноту. А прийшов я, як ви здогадуєтесь, з приводу кількох цигарок, начинених марихуаною. А в їхніх мундштуках були ваші візитки.
— І ви хочете дізнатися, як це сталося?
— Так. За ті сто доларів.
— Ну то не обов'язково. Відповідь проста. Часом буває таке, про що ви й гадки не маєте. Ця історія одна з таких.
На якусь мить я майже повірив йому. Обличчя в нього гладеньке, мов крило ангела.
— Тоді навіщо було посилати сто доларів — і того настирливого індіанця, який смердить, і машину? До речі, чого від вашого індіанця такий сморід? Коли він на вас працює, примусьте його приймати ванну.
— Він справжній медіум. Такі, як він,— рідкісні перлини і так само, як перлини, трапляються серед бруду. Я розумію, ви приватний детектив?
— Так.
— Мені здається, що ви несосвітенний йолоп. Справжнісінький дурень, що займається дурним бізнесом, і завітали сюди з безглуздою місією.
— Згоден,— сказав я.— Я дурень. Та це з'ясуємо трохи пізніше.
— Гадаю, не варто вас більше затримувати.
— Ви мене не затримуєте,— відповів я.— Це я вас затримую. Я хочу взнати, чому ваші візитки потрапили до цигарок.
Він ледь помітно стенув плечима.
— Мої візитні картки можна знайти будь у кого. А своїм друзям я цигарок із марихуаною не даю. Ви знову верзете дурниці.
— Може, одна дрібничка щось прояснить. Ті сигарети були у дешевому чи то китайському, чи то японському портсигарі з підробкою під черепашачий панцир. Чи не доводилося вам такий бачити?
— Ні, не пригадую.
— Додам ще — портсигар був у людини на ім'я Ліндсей Маріотт. Чули про такого?
Він замислився.
— Так. Я хотів вилікувати його від боязкого самопочуття перед камерою. Він мріяв зніматися в кіно, але лікування нічого не дало.
— Не важко здогадатися,— сказав я.— Позував, наче Айседора Дункан. У мене є її велике фото. Навіщо ж ви послали мені сто доларів?
— Шановний містере Марлоу,— холодно промовив він.— Я не бовдур. У мене дуже делікатна професія. Я знахар. Тобто я роблю те, чого не можуть досягти легкодухі лікарі. Мені завжди загрожує небезпека через таких людей, як ви. Тому я хочу знати, яка саме небезпека чатує на мене.
— Досить тривіальна. Чого ще від мене чекати, чи не так?
— Навряд чи вона взагалі існує,— ввічливо відказав він і якось по-чудернацькому поворухнув лівою рукою. Це привернуло мою увагу. Потім він повільно опустив руку на білого столика і задивився на кулю. Тоді звів свої бездонні очі і склав руки.
— Ви чуєте?..
— Чую носом,— відповів я і глянув ліворуч.
Індіанець сидів на третьому білому стільці біля чорної оксамитної стіни.
Поверх одягу на ньому була біла спецівка. Він сидів нерухомо, заплющивши очі і трохи відкинувши голову, ніби давно вже куняв. На його темне вольове обличчя падала густа тінь.
Я озирнувся на Амтора. Він ледь помітно усміхався.
— Б'юся об заклад, що від цього у високопоставлених вдів випадають штучні щелепи. Що ж він робить за справжні гроші — сидить у вас на колінах та співає французьких пісень? Амтор зробив нетерплячий рух:
— Прошу ближче до суті.
— Минулої ночі Маріотт найняв мене, щоб поїхати з ним і віддати гроші якимось бандитам. Місце зустрічі призначали вони. Мене оглушили. Коли я отямився, Маріотта уже було вбито.
Обличчя Амтора здавалося незворушним. Він не зойкнув, не поліз на стінку. Але як на нього, реакція була бурхлива. Він випростав руки, склав їх по-іншому. Куточки рота ледь помітно опустилися. І він застиг, наче кам'яний лев перед публічною бібліотекою.
— Цигарки було знайдено в нього,— додав я. Він холодно глянув на мене.
— Але, як я розумію, їх знайшла не поліція. Бо поліції там ще не було.
— Вгадали.
— Сто доларів,— почав він лагідно,— звісно, замало.
— Це залежить від того, що ви хочете на них купити.
— Ті цигарки з вами?
— Одна є. Але що з того. Як ви сказали, ваші візитки можуть потрапити до будь-яких рук. Мені просто цікаво дізнатися, чому вони опинилися там. Може, у вас є якісь здогадки?
— Ви були добре знайомі з містером Маріоттом? — спитав він.
— Зовсім ні. Але в мене виникли деякі міркування. Вони виникли самі по собі...
Амтор легенько постукав по білому столику. Індіанець усе ще куняв, опустивши підборіддя на широкі груди. Важкі повіки були щільно заплющені.
— До речі, ви ніколи не зустрічалися з місіс Грейл, яка мешкає у Бей-Сіті?
Він неуважно кивнув:
— Так. Я лікував її мовні центри. Вона трохи заїкалася.
— Ви добре з нею попрацювали,— підтвердив я.— Вона балакає зараз не гірше од мене, ніякого натяку на заїкання.
Це його не здивувало. Він і далі постукував по столику. Я прислухався, бо це постукування мені не сподобалося, певне, тому, що нагадувало код. Він кинув постукувати, розвів руками і відхилився назад.
— І що мене вразило, так це те, що всі одне одного добре знають,— сказав я.— Місіс Грейл теж знайома з Маріоттом.
— Як ви про це дізналися? — неквапом спитав він.
Я не відповів.
— Вам доведеться повідомити поліцію про ті цигарки?
Я знизав плечима.
— Ви, певно, здивовані, чому я досі не викинув вас звідси?— люб'язно спитав він.— Індіанець міг би скрутити вам в'язи, як черешок. Але ви, здається, собі на умі. От я і розмірковую. Шантаж — виключаю. Бо це нічого не дасть. У мене багато друзів. Проте є люди, які сплять і бачать, щоб очорнити мене. Психіатри, сексологи, невропатологи, маленькі, гидкі людці з гумовими молоточками, книжковими полицями, заповненими літературою про різні нервові захворювання. І, звісно, всі вони — лікарі. А я — знахар. Як на вашу думку?