— Він лишив їй гроші?
Жінка не відповіла. Її очі поповзли вниз, підборіддя опустилося, вона з силою втягла в себе повітря.
— Ви теж пили сьогодні,— промовила вона.
— Мені якраз сьогодні вирвали зуба. От лікар і налив мені. Для бадьорості.
— Я не терплю спиртного.
— Згоден. Це — страшне діло. Завжди. Тому я вживаю тільки, як ліки.
— Я не визнаю таких ліків.
— Ви маєте рацію. Отже, він лишив їй гроші? Її чоловік?
— Звідки мені знати? — Стара стулила губи так, що вони стали схожі на зморшкувату сливу. Я втратив її симпатію.
— Скажіть, приходив до неї ще хтось після поліцейських?
— Не бачила.
— Дякую, місіс Моррісон. Не хочу вас більше турбувати. Спасибі за допомогу.
Я вийшов з кімнати і відчинив двері. Стара дибала за мною і ще кілька разів клацнула щелепами в мене за спиною.
— Як вам дзвонити? — спитала вона по паузі.
— Юнівер-Сіті, чотири-п'ять тисяч. Попросіть лейтенанта Налті. А з чого вона живе, з допомоги?
— Тут ніхто не живе з допомоги,— спогорда відказала стара.
— Можу присягнутися, що ці місця колись були гордістю племені сіу,— сказав я, дивлячись на різьблений буфет, що стояв у холі. У кімнаті для нього бракувало місця. То був справжній шедевр: різьблені ребра, тоненькі різьблені ніжки, інкрустований по всьому периметру, до того ж на дверцятах намальовано кошик із фруктами.
— Мейсон-Сіті,— стиха промовила вона,— колись у нас там був чудовий будинок. Ми жили в ньому вдвох: я і Джордж. Колись.
Я відчинив двері, вийшов на ґанок і ще раз подякував. Стара всміхнулася. Її усмішка була така ж колюча, як і очі.
— Вона отримує замовні листи першого числа кожного місяця,— раптом сказала жінка.
Я обернувся до неї і чекав. Стара нахилилася до мене.
— Листоноша приходить до неї, і вона розписується у книзі. Я сама бачила. Щомісяця. Першого числа. Тоді вона вдягається і кудись іде. Додому повертається лише увечері. І до півночі співає. Безліч разів слід було викликати поліцію — так вона горлає.
Я погладив її худорляву руку.
— Така, як ви,— одна на тисячу, місіс Моррісон,— сказав я, насунув капелюха і почав спускатися сходами. На півдорозі зупинився і рвучко повернувся до неї. Жінка стояла у дверях. Я знов піднявся.
— Завтра — перше число. Перше квітня! День веселих жартів. Не проґавте, неодмінно перевірте, чи принесуть їй листа. Мені здається, що ні.
Очі старої засвітилися, і вона зайшлася високим надтріснутим сміхом.
— День веселих жартів! Перше квітня! День усіх дурнів! Може, вона нічого не отримає.
Я пішов, а вона все сміялася, наче курка, на яку напала гикавка.
Розділ 17
Ніхто не відповів ні на мій дзвінок, ні на стукіт у двері. Перші двері було не замкнено, другі теж. Я відчинив їх і зайшов усередину. Ніщо не змінилося. Так само пахло джином. На підлозі — жодного трупа. На маленькому столику поряд із стільцем, на якому вчора сиділа місіс Флоріан, стояло брудне дзеркало. Радіо мовчало. Я підійшов до канапи, так і є: до вчорашньої порожньої пляшки додалася ще одна.
Я погукав хазяйку, але відповіді не почув. Прислухався, і мені вчулося щось схоже на важке дихання, майже стогін. Я минув арку і потрапив у невеликий хол, куди виходили двері спальні. Вони були напіввідчинені, тяжке дихання линуло звідти. Я просунув голову у двері. Місіс Флоріан була у ліжку. Вона лежала на спині до підборіддя вкрита ковдрою. Довгасте жовте обличчя було якесь дивне, мов у людини, що ось-ось помре або принаймні смертельно хворої. Немите волосся розкидане по подушці.
Вона повільно розплющила очі і безтямно подивилася на мене. У кімнаті висіла тяжка задуха спітнілого тіла, брудної білизни і джину. На засмальцьованій поверхні бюро стояв годинник, що коштував шістдесят дев'ять центів. Він цокотів так, що, здавалося, стіни дзвеніли. Над ним висіло дзеркало, в якому відбивалося обличчя жінки, але дуже спотворене. Скриня, звідки вона витягала фотографії, все ще була відчинена.
— Доброго дня, місіс Флоріан,— привітався я.— Ви, бува, не захворіли?
Вона з певним зусиллям закрила рота, заворушила губами, трохи висунула язика і облизнула їх. Потім заходилася рухати щелепами. Невдовзі до мене долинув її голос, немов зі старої заграної платівки. По її очах я зрозумів, що вона впізнала мене, але не рада цьому.
— Спіймали його?
— Лося?
— А кого ж!
— Ще ні. Але сподіваюсь, що це буде скоро.
Місіс Флоріан заплющила, тоді знов розплющила очі і закліпала ними, немов хотіла позбутися якоїсь плівки, що заважала дивитися.
— Треба замикати двері,— сказав я.— Він може повернутися,
— Ви що ж думаєте, що я боюся Лося?
— Коли ми з вами вчора розмовляли, ви поводилися так, наче боїтесь.
Вона обмірковувала мої слова. Для неї це було дуже важко.
— Випити є?
— Ні, сьогодні нема, місіс Флоріан. З грошима скрутно.
— Не бреши, джин дешевий.
— Може, згодом сходжу й куплю. Отже, ви не боїтесь Лося?
— Чого мені його боятися?
— Добре. Не боїтесь. А чого ви боїтесь?
Щось в її очах на мить спалахнуло, а потім знову згасло.
— Киньте! У мене від фараонів усе свербить.
Я нічого не відповів, сперся на одвірок і витяг сигарету. Якийсь час пробував дотягнутися затиснутою у зубах сигаретою до носа. Не так це вже й легко, як здається.
— Фараони,— повільно вела місіс Флоріан, ніби розмовляючи сама до себе,— ніколи не спіймають цього хлопця. Він не дурний, в нього є і гроші, і друзі. Ти даремно марнуєш час, фараоне.
— Такий вже порядок,— відповів я,— Хоча Лось чинив із метою самозахисту. Де він може бути?
Вона гмикнула і витерла куточок рота ковдрою.
— Диви, вже підлизуватися почав,— сказала вона.— Знаю я ваші фараонські витівки. Ви, певно, думаєте, що дуже розумні! Ви, фараони! Хочеш щось винюхати.
— Мені сподобався Лось,— відказав я.
В її очах знову спалахнула зацікавленість.
— Ти його знаєш.
— Я вчора був із ним. Коли він застрелив нігера. На Центральній авеню.
Жінка широко роззявила рота і захлинулася різким сухим сміхом. Вона сміялася так, що з очей потекли сльози.
— Здоровий, сильний хлопець, але дуже м'якосердий. Будь-що хоче знайти свою Вельму.
Місіс Флоріан заплющила очі.
— Я думала, її розшукують родичі,— сказала вона.
— Вони теж. Але ж ви сказали, що вона померла. Де це сталося?