Голова в мене розламувалася. Ми їхали мовчки, аж доки не з'явилися перші будинки.
— Вам не зашкодило б випити,— нарешті сказала вона.— Можемо заїхати до мене. Звідти ви зателефонуєте у поліцію. Вона розташована у Західному Лос-Анджелесі, бо в цьому районі, крім пожежної бригади, немає нічого.
— Ні, їдьмо далі, до узбережжя. Я веду сольну партію.
— Але чому? Я не боюся поліції. Те, що я розповім, допоможе вам.
— Мені не потрібна ваша допомога. Я повинен усе добре обміркувати. Тому я маю на якийсь час лишитися сам.
— О'кей! — сказала вона.
Мені здалося, що дівчина хоче ще щось додати, але вона мовчки звернула на бульвар. Машина минула станцію автосервісу на автостраді, повернула на північ, до Монтемар-Віста. Невдовзі ми зупинилися біля кафе, освітленого, мов океанський лайнер. Я відчинив дверцята й вийшов. Потім дістав гаманця і вийняв візитну картку.
— Може, я вам колись теж стану в пригоді,— сказав, подаючи дівчині картку.— Дасте мені знати, коли треба буде. Тільки не тоді, коли вимагатиметься розумова праця.
Міс Ріордан узяла картку і постукала нею по керму.
— Мій телефон знайдете у телефонній книзі: Бей-Сіті, вісімсот дев'ятнадцять. Двадцять п'ята стріт. Ну що ж, може, колись і ви завітаєте? Хоча б для того, щоб вручити мені медаль за те, що я не встряю у ваші справи. Здається, ви ще досі не оговталися після приємної зустрічі.
Вона швидко розвернула машину, і я якийсь час стежив, як поступово зникають у темряві вогники задніх фар.
Потім проминув арку, пройшов повз кафе, вийшов на стоянку і сів у машину. Прямо напроти був бар. Мене знов почало трусити. Я вагався. Але більш розсудливим було піти до поліцейської дільниці у Західному Лос-Анджелесі, а не до бару. Так я й зробив. Через двадцять хвилин я був у поліції — холодний, як жаба, і зелений, як новенька доларова купюра.
Розділ 12
Минуло півтори години. Тіло Маріотта відвезли, землю навколо оглянули, і я вже тричі розповів свою історію. Учотирьох ми сиділи у кабінеті чергового офіцера поліцейської дільниці Західного Лос-Анджелеса. У будинку було тихо, тільки якийсь п'яничка, що відпочивав у камері, чекаючи на вранішнє засідання суду, час від часу сповнював нічну тишу дикими звуками — зовсім як у австралійському буші.
Різке біле світло рефлектора падало на поверхню стола, де було розкладено речі, вилучені з кишень покійного Ліндсея Маріотта. Вони здавалися такі ж самітні й мертві, як і їхній власник. Навпроти мене сидів Ренделл з Центрального кримінального відділу Лос-Анджелеса — худорлявий чоловік років п'ятдесяти, з прямим посивілим волоссям, з холодними очима, стриманий та спокійний. На ньому була темно-червона з чорними цяточками краватка. Ці цяточки весь час мерехтіли у мене перед очима. За його спиною, у затінку, розташувалося двоє кремезних хлопців, дуже схожих на охоронців. Вони втупилися в мої вуха — кожен у своє, і не зводили очей.
Я розім'яв сигарету у пальцях, закурив, але мені не сподобався її присмак. Тому я просто дивився, як вона горить у мене в руці. Почував себе так, як, певно, почуває людина, котрій минуло вісімдесят. До того ж нестерпно хотілося спати.
— Чим більше ви повторюєте цю історію, тим безглуздішою вона стає,— холодно промовив Ренделл.— Цей Маріотт, безсумнівно, вів переговори про викуп уже кілька днів, а потім, за годину чи дві до вирішальної зустрічі, зателефонував зовсім незнайомій людині, щоб найняти її своїм охоронцем.
— Ну не те щоб охоронцем,— відповів я.— Я навіть не сказав йому, що в мене є пістолет. Йому потрібна була компанія.
— Хто йому порадив звернутися до вас?
— Спочатку він сказав, що якийсь приятель. Потім зізнався, що випадково побачив моє прізвище у телефонній книзі.
Ренделл порився у речах на столі і витяг досить брудну візитку.
— У нього знайдено вашу візитну картку,— сказав він, подаючи її мені.
Я глянув на візитку. Виявляється, вона була разом з іншими речами у гаманці в його задній кишені. Там, у западині, я не здогадався перевірити їх. Це справді була моя картка. Але на таку людину, як Маріотт, було несхоже, щоб він тримав брудну картку: на одному боці її розплилася велика жирна пляма.
— Нічого дивного. Я роздаю їх при кожній нагоді.
— Маріотт довірив вам гроші,— вів далі Ренделл,— вісім тисяч. От довірлива душа!
Я затягнувся і випустив дим у стелю. Від світла боліли очі, ломило потилицю.
— У мене немає тих восьми тисяч,— відповів я.
— Ви хочете сказати, що не сиділи б тут, аби вони у вас були, чи не так? — поцікавився він з холодною, хоча й штучною усмішкою.
— За вісім тисяч я можу зробити багато чого. Коли б я вирішив убити людину, то просто б ударив її у найвразливіше місце — у потилицю.
Ренделл ледь кивнув. Один з охоронців влучно сплюнув у кошик для сміття.
— Справді, тут щось не те. Все це надто непрофесійна робота. А може, вони навмисно зробили таке? Гроші належали не Маріотту, чи не так?
— Не знаю. Мені здалося, що ні. Але це моя здогадка. Прізвища жінки він не схотів назвати.
— Ми ще нічого не знаємо про Маріотта, але це поки що,— повільно сказав Ренделл.— Та можна припустити, що він сам хотів украсти ті гроші.
— Що? — здивовано скрикнув я.
Але Ренделл пропустив повз вуха моє здивування. Вираз його обличчя не змінився.
— Ви порахували гроші?
— Звісно, ні. Маріотт дав мені конверт із грошима і сказав, що там вісім тисяч. Навіщо було їх лічити, якщо вони призначалися не мені? До того ж на якого дідька йому треба була їх у мене красти? Вони ж були у нього.
Ренделл підвів очі й став роздивлятися стелю, куточки рота поповзли донизу, і губи скривилися.
— Заждіть,— сказав він, знизуючи плечима.— Хтось познайомився з Маріоттом та отою дамою і поцупив нефритове намисто. Потім запропонував продати його за суму набагато меншу, ніж воно коштує. Викуп має внести Маріотт. Він вирішив зробити це сам. Правда, ми з вами не знаємо: чи так було домовлено, чи то була його власна ініціатива. У таких випадках ті хлопці трохи нервуються. Далі Маріотт вирішив, що йому краще поїхати з вами. Ви обоє думали, що маєте справу з організованою бандою, яка поводиться за правилами їхньої гри. Маріотт боявся. Що ж, цілком природно. Він хотів мати свідка: ви стали ним. Але він вас зовсім не знав. Ви для нього — лише ім'я на візитній картці. Людина, яку порадив хтось, назвавши вас приятелем. Потім, в останню хвилину, Маріотт вирішив віддати вам гроші і доручити вести розмову, а самому сховатися у машині. Ви казали, що то була ваша пропозиція. Можливо, він сподівався, що ви таке запропонуєте. Аби ви цього не зробили, він би сам висловив цю ідею.