— Гуд бай... Так! Заголовок: Дамоклів меч над світом! От! Або просто: Росія тире війна!
Останні слова Кеннон кинув їй уже навздогін. Анна вийшла з кабінету.
— Ну? — спитала Глорія, секретарка Кеннона.
— Завтра лечу в Москву.
— В Москву? Анно, боронь боже. Заклинаю.— Глорія підійшла до подруги.— Одмовся негайно.
— Чому?
— Тільки, бога ради, Анно!
— Ну? Не лякай мене...
— Цього міста не буде.
— Як не буде?
— Я все тобі сьогодні розкажу.
Над океаном заходить сонце. Хмари, небо і весь океан, скільки оком сягнеш, на багато сотень кілометрів — все забарвлено криваво-червоним світлом. Літаки мчаться на фантастичних швидкостях, і здається, не океанські води, а кров людства хвилюється під ними на землі.
Приходить ніч і знову день. Складні думки хвилюють Анну. Та ось зникає десь унизу в пливучому тумані Атлантика і Скандінавія: літак над безмежною Радянською країною. Інша музика в кабіні, інші картини полів. Земля. Шумлять передсвяткові вулиці Москви. Анна проїжджає в авто мимо Кремля. її зустрічав на аеродромі сам Марроу. Він одержав шифровку від Кеннона і зрозумів, що Анна робить кар'єру. Але що з нею? Чим вона так заклопотана?
— У вас дуже стомлений вигляд. Ви втомилися?
— Так.
— Але чому ви такі сумні? Ви повинні бути щасливі,— усміхається Марроу.— Мати таке доручення — це велика честь. Ви пригадуєте, я вам пророкував...
Анна нічого не відповіла. Вона дивилася на столицю нового світу, на Кремль, на людей, на їхню мирну працю, згадувала подвиги й жертви, які вчинив радянський народ в ім'я перемоги справжньої нової демократії. Москва, ось вона, ось новий світ, якому готує загибель її уряд. Як правдиво думав професор Громов, коли сказав у її присутності одного разу, з усією російською одвертістю: "Нічого, крім нещастя, імперіалізм не несе людству, і Аннушка, як співробітниця посольства імперіалістичної держави, хоче вона того чи не хоче, об'єктивно теж ворог людства". Звичайно, вона ворог людства, такий же, як і цей моральний покидьок Марроу, головний режисер шпигунської зграї гангстерів. Вона глянула на ницу фізіономію радника. Так, цей палій війни, і вона поруч нього... їй захотілося кричати.
Настали гнітючі часи життя в посольстві. Людиноненависництво, замасковане усмішками й зовнішнім показом лагідності паліїв війни, доводило Анну до знемоги. Як жити? Прикидатися до самого початку страхітливого всесвітнього злочину? А далі?
І от одного разу вона мало було не розповіла все професору Громову. Спершу то була розповідь про Америку, про братів, про культуру, про пресу. Віра Громова з мамою і Ярослав з двома товаришами слухали її з неприхованим подивом. В міру того як вона розповідала про життя своєї країни, уявлювана картина майбутніх спустошень, які готує її батьківщина світові, виникла перед нею з такою силою, що вона мимоволі спинилася нараз і подивилася на присутніх очима, повними туги й власної провини.
— О! Аннушка! От як усе дуже добре!.. — сказав професор Громов, виходячи з лабораторії.— А я думаю, коли ж вона... Так... Ну от. З приїздом, дорога, і з. приходом. З цієї нагоди навіть поцілую.— 3 цими словами Сергій Васильович поцілував Анну, як рідну дочку. Помітивши, однак, переміну в ній, він звернувся до всіх: — Слухайте, що ж це з нею? Аннушко, що з вами там стряслося в Америці?
— Нічого.
— Від чого ж у вас такий змучений вигляд? Неначе вас хтось напутив підкласти під наш будинок атомну бомбу, і ви мучитесь.
— Мені страшно,— сказала Анна, зблідши.
— Оце даремно. Я просто вам це забороняю,— сказав Громов, зрозумівши, що з нею робиться.— Я розумію страх ваших імперіалістів. Кінчається їхня епоха. Все розвалюється. Світ тікає з-під ніг. А вам чого боятися? Ви ж у них тільки гроші заробляєте, не більше, правда ж? Ну, признавайтеся?! Вам радіти треба.
— Сергію Васильовичу, ви не знаєте, що станеться в найближчі роки?
— Ну, не знаю, звичайно, але я можу догадуватися,— одпаде од Трумена Китай, можливо, й ще дещо. Криза схопить вас за горло. Розкриється ваш обман. Зростає ненависть пограбованих народів до вас...
— Перетвориться на купу мертвого каміння Москва!..— вихопилося в Анни.
— Оце ви даремно, — усміхнувся Громов, широко розкривши очі.— Зовсім даремно. От бачите, що вони там їй пообіцяли! — звернувся він нараз до своєї сім'ї.— Вона прийшла нас оплакувати.
— Сергію Васильовичу, мир набагато страшніший, ніж вам здається.
— Знову ж таки, кому страшніший. Нам, людям миру, він не страшний. Ми хороші друзі друзів і пречудові вороги ворогів. Це ми вже довели. Сили наші більші за сили війни. Вони ростуть. Які сили підіймаються в світі, Аннушко... Хм... Москва. Звичайно, страшний мир усьому імперіалізмові.
— Точиться війна нечувана...
— Дуже шкода. Ну, що ж, будь ласка,— сказав Громов.— Тільки майте на увазі, Аннушко,— око за око, зуб за зуб, атом за атом... Багато бачили ми сліз, страждань, розору. Спізнає їх і ваш народ. Посіє вітер на світі, пожне бурю.
Шумить, гуде посольство великої держави в Москві. Костюмований бал. Багато вин, горілок та віскі на довгих столах. Накурено, душно. Ледве видно на стінах гобелени. Куранти пробили дванадцять. Країни нової демократії пішли вже. Осталась Західна Європа, Африка й Південна Азія. Маски знято. Говорити можна вільно. Посли пішли в апартаменти. Біля столів багато п'ють і їдять навстоячки і не зовсім охайно. Деякі п'ють так, наче місяць перед цим їх мучила непогамована спрага. Блукають спітнілі, посоловілі одинаки, стоять дипломатичні пари, топчуться з'юрмлені групи, обсипані попелом сигарет, без масок чи з масками на лобі. Всі швидко починають хмеліти, п'яніти, і звільнена від стримуючих умовностей ницість розлилася по всіх залах, по всіх затишних куточках. Розповзаються новини. Виба-зікується все, що приховують посли. Вигадується брехня.
— Цього бути не може.
— Присягаюся честю! По дорозі з Владивостока сам бачив. Це все ось-ось-ось!..
— Слухайте. Про це говорили під час війни, і то вже було безглуздо.
— Ну, я запевняю вас. В вагоні всі про це говорили, звичайно, пошепки... Поки що це тримається в страшенній таємниці... Коли я доповів послові...
— Ви певні у неминучості війни?