Як видно, дух давнього роду розцвів у Гортензії, тож чи не можу сказати, що ця жінка заслужено носила ім'я Гортензія?
85. Сульпіція, дружина Трусцелліона
Сульпіція, дружина Лентула Трусцелліона, здобула собі незнищенну славу своєю добродушністю. Її чоловіка, Лентула, тріумвіри занесли у списки проскрибованих, як і чоловіка Курії. Шукаючи порятунку, він подався у Сицилію і там, як вигнанець, залишався у бідності. Сульпіція, знаючи про це, вирішила терпіти всі незгоди разом із чоловіком, оскільки вважала негідним, коли жінки, втішаючись розкішними почестями і блискучою долею разом із чоловіком, при найпершій нагоді втікають, коли він потрапить у біду.
Але не так легко було Сульпіції долучитися до свого чоловіка: її мати, Юлія, пильно слідкувала, щоб донька не подалася за коханим. Однак яких тільки сторожів не перехитрить справжня любов? Вибравши догідну мить і накинувши одяг служниці, перехитривши матір і решту сторожі, тільки з двома служницями і стількома ж служниками відважна жінка покинула рідну землю і батьківські пенати та й подалася на вигнання за своїм чоловіком, хоча закон дозволяв їй розлучитися з нещасливцем і одружитися знову. Славна жінка не відала страху: потаємними стежками, долаючи лють моря та гори Італії, віднаходила вона непевні сліди свого чоловіка, шукаючи його по невідомих краях; а знайшовши, вже не розлучалася. Адже вважала, що набагато почесніше перейти через тисячі незгод життя разом зі своїм знедоленим чоловіком, аніж втішатися насолодами і спокоєм на батьківщині, в той час коли любий поневіряється на вигнанні.
Таке рішення, безумовно, засвідчило велику мудрість, що притаманна радше чоловікові, а не жінці. Адже не завжди жінки повинні виблискувати золотом і діамантами, не завжди мають віддаватися пишноті, не завжди мають ховатися від літнього сонця і зимового дощу,[167] не завжди мають піклуватися лише про спочивальню, не завжди мають щадити себе. Вони повинні, якщо цього вимагає доля, разом з чоловіками долати труднощі, терпіти вигнання, переносити бідність, мужньо дивитися в очі небезпеці, а яка з цим не погоджується – не знає, що таке бути дружиною. Це і є військова служба жінок, їхні війни, перемоги та славні тріумфи, якими вони вирізняються. Розніженість, розкіш та домашній затишок побороти чесністю, стійкістю та розважливістю – у цьому полягає вічна їх слава і добре ім'я.
Нехай почервоніють не лише ті, які з усіх сил намагаються наздогнати тінь щастя, але й ті, які з огляду на вигоду подружнього життя бояться морської хвороби, втомлюються від легкої праці, жахаються чужих народів, страшаться, чуючи рев бика, однак, супроводжуючи своїх перелюбників, тут же радіють втечі, їм подобаються морські подорожі, їх змужнілий дух тут же пристає на всілякі безглузді витівки.
86. Корніфіція, поетеса
Корніфіція, чи була вона римлянкою, чи іноземкою – не пам'ятаю, чи я щось читав про це; однак древні свідчення переконують, що вона справді заслуговує згадки.
Адже Корніфіція в часи правління цезаря Октавіана випромінювала таку поетичну вправність, що видавалося, наче вигодовувалася не молоком Італії, а водами Касталії.[168] Своєю славою дорівнювалася Корніфіцію,[169] рідному братові, славному на той час поетові. Я вважаю, що Корніфіція не вдовольнилася лише своїм блискучим талантом слова і тому за покликанням святих Муз взялася своєю звиклою до пера рукою за складання поезій, гідних Муз. Покинувши жіночі заняття, вона створила багато чудових епіграм, які прислужилися Святому Гієроніму, пресвітерові, як він сам засвідчує. Однак я не довідався, чи якісь її твори дійшли до наступних віків.
Наскільки славно для жінки, покинувши жіночі заняття, присвятити свій талант вивченню визначних поетів! Нехай присоромляться всі ледачі та всі ті, що недооцінюють самі себе. Адже народившись наче для дозвілля і спочивалень, вони самі себе переконують, що не годяться ні для чого іншого, хіба лише для чоловічих обіймів, народження та вигодовування дітей. Але добряче попотівши над науками, можуть пригодитися навіть до того ж, що роблять відомі чоловіки.
Корніфіція не змарнувала тієї сили, яку отримала від природи: розумом і наполегливістю вона перевершила свою жіночу натуру, почесною працею увіковічивши своє ім'я. Цей чудовий, рідкісний і непересічний взірець жінки можна порівнювати з небагатьма чоловіками.
87. Маріанна, цариця юдеїв
Маріанна, єврейська жінка, більше щастя зазнала від своїх предків, аніж від чоловіка. Була вона донькою Аристобола, юдейського царя, від цариці Александри, доньки царя Гиркана. Славилася Маріанна своєю небаченою красою. Вважають, що вона не тільки перевершувала привабливістю всіх тогочасних жінок, але й була наче образом небесного, а не земного цвіту. Добре бачив це також Марк Антоній, тріумвір.
Маріанна мала брата від тих же батьків, називався він Аристобол, був її однолітком і таким же красенем. Мати Александра, поховавши Аристобола, свого чоловіка, неймовірно прагнула і докладала всіх зусиль, аби цар Ірод, чоловік Маріанни, надав її синові посаду верховного жерця. За порадою свого друга Ґелія, жінка послала тріумвірові Антонію портрети своїх дітей, які намалював на дерев'яних табличках один дуже вправний художник. Оскільки, як говорять, Антоній мав славу надзвичайно пристрасного чоловіка, то картини вислали до нього в Єгипет, щоб пробудити його зацікавлення дітьми і, відповідно, схилити на сторону Александри.
Але повернімося до Маріанни. Хоча вона й славилася своєю нечуваною красою, все ж набагато більше звеличилася своєю визначною мужністю. Коли доросла до зрілого віку, під нещасливим пророцтвом побралася з Іродом Антипатром, юдейським царем. На нещастя Маріанни, він сильно покохав її за надзвичайну красу.
Ірод неймовірно тішився, що він єдиний на білому світі володіє такою божественною красою. Але згодом почав сильно журитися, щоб хтось інший не дорівнявся до нього в такому щасті: турбувався, щоб Маріанна не пережила його. Аби запобігти цьому, доручив Ципринні, своїй матері, й друзям, щоб у разі його смерті від рук Антонія або Октавіана, чи в разі якогось нещасного випадку тут же вбили Маріанну – вперше, коли його викликав Антоній до Єгипту на слухання справи про вбивство Аристобола, брата Маріанни, до якого той був безпосередньо причетний, і вдруге, вже після смерті Антонія, коли звертався до цезаря Октавіана, просячи пробачення за те, що надавав дружню військову допомогу Антонієві у боротьбі з Октавіаном.