ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ Й ПРО ЗЕМЛЮ
Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, яких ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.
— От і все, — промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. — Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка.
2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць — та кому ж це до снаги! Багато хто брався — і жоден сучасний автор не зміг.
"Космос надто безмежний, — думав він, — міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Однак інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя".
Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався піхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку…
О дев’ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.
— Приїздіть негайно! — кричав він.
Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті — скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.
— Дивіться, — нарешті проказав він, — ось книжка, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев’ятсотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе вітри. П’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтиморі, в лікарні Джона Гопкінса, від стародавньої страшної хвороби — пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем.
Присутні подивилися на книжку.
"Озирнися на дім, ангеле".
Старий Філд поклав на стіл ще три книжки. "Про час і про річку", "Павутиння й бескид", "Тобі вже не повернутися додому".
— Хх написав Томас Вулф, — сказав він. — Триста років лежить він у землі Північної Кароліни.
— Та невже ви запросили нас лише для того, щоб показати книжки якогось мерця? — здивувалися друзі.
— Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні.
— А ви, либонь, трохи запізнилися, — зауважив професор Боултон.
— Е ні! — відрубав старий. — Я не дозволю дійсності обкрасти мене. Ви, професоре, досліджуєте подорожування в часі. Сподіваюся, вже цього місяця ви доробите свою машину. Ось вам чек, суму напишіть самі. Коли ще будуть потрібні гроші, скажіть. Адже ви подорожували вже в минуле, чи не так?
— Так, на кілька років, але ж не на століття…
— А ми доможемося століть! І ви всі, — він окинув присутніх шаленим, палаючим поглядом, — допомагатимете Боултонові. Мені потрібен Томас Вулф.
Усі вклякли з подиву.
— Еге ж, — підтвердив старий. — Отаке я надумав. Ви приставите мені Вулфа. Ми разом здійснимо велике завдання, політ з Землі до Марса буде змальований так, як це може лише Томас Вулф!
Усі пішли, Філд залишився на самоті з книжками, він гортав ветхі сторінки і, хитаючи головою, бурмотів сам до себе:
— Авжеж, авжеж! Том — от хто нам потрібен. Саме він підходящий хлопець для цього діла.
Повільно сотався місяць. Дні ніяк не хотіли розставатися з календарем, нескінченно тяглися тижні, й Генрі Уїльям Філд ладен був завити з відчаю.
Одного разу, наприкінці місяця, він прокинувся опівночі — торохтів телефон. Філд простяг руку в пітьмі.
— Слухаю.
— Це професор Боултон.
— Так, професоре.
— Я залишаю вас через годину.
— Залишаєте? Як це? Ви що, кидаєте роботу? Це неможливо!
— Перепрошую, пане Філд. Залишаю — значить, залишаю.
— То ви насправді вирушаєте?
— Через годину.
— В тисяча дев’ятсот тридцять восьмий? У п’ятнадцяте вересня?
— Так.
— Ви точно записали дату? А раптом ви з’явитесь, коли він уже помре? Зважайте, аби це запізнилися! Спробуйте дістатися туди трохи раніше, скажімо, за годину до його смерті.
— Добре.
— Я так хвилююся, ледь тримаю трубку. Хай вам щастить, Боултоне!
— Дякую, сер. До побачення. У трубці клацнуло.
Генрі Уїльям Філд не спав. Ніч відлічувала хвилини. Він думав про Тома Вулфа наче про давно втраченого брата, якого треба підняти живого з-під холодного надгробка, повернути йому плоть і кров, горіння й слово. І щоразу він здригався, думаючи про Боултона, якого вітер Часу несе назад, до інших календарів, до інших облич.
"Томе, — думав він у півсні з безсилою ніжністю, мов батько, що кличе улюбленого, давно втраченого сина, — Томе, де ти зараз? Приходь, ми тобі допоможемо, ти обов’язково мусиш прийти, ти нам украй потрібен! Мені це не до снаги, Томе, і жодному з нас, нинішніх, не до снаги. Коли я вже сам не можу дати цьому раду, то хоч допоможу тобі. У нас ти зможеш жартома гратися ракетами, Томе, ось тобі зірки — пригорщі кольорових скляночок. Бери, що тобі до вподоби, у нас усе є. Тобі сподобається наше горіння, сподобаються наші мандри — вони створені для тебе. Ми, нинішні, жалюгідні графомани, Томе, я читав усіх, і жодного не порівняти з тобою. Я осилив цілу купу їхніх творів, Томе, і ніде й на мить не відчув Простору — для цього нам потрібний ти! То дай старому те, чого він прагнув усе життя, адже — свідок бог! — я завжди сподівався, що чи я сам, чи хтось інший напише нарешті велику книжку про зірки, — марно сподівався. Хоч би який ти був сьогоднішньої ночі, Томо, покажи, на що ти здатний. Ти збирався створити цю книжку. Критики кажуть — ця чудова книжка вже склалася в твоїй голові, та нараз твоє життя обірвалося. І тепер, коли ти масні нагоду, Томе, невже не скористаєшся з неї? Адже ти послухаєш і прийдеш до нас сьогодні вночі, будеш тут уранці, коли я прокинусь, чи не так, Томе?"