І зупинився, вітаючи звичним гречним бурмотінням появу Ельзи.
Та повільно спускалася сходами, в зеленій сукні, із збентеженою усмішкою світської дами, усмішкою, якою користалася в казино. Якнайретельніше зачесала вигоріле на сонці волосся і постаралася довести до ладу облізлу шкіру, однак та ще більше впадала в вічі. На щастя, вона цього, певно, не розуміла.
— Що ж, їдьмо!
— Нема ще Анни, — сказала я.
— Піди подивись, чи вона готова, —сказав батько. — Поки доїдемо до Канна, буде північ.
Я піднялася сходами, плутаючись у сукні, постукала до Анни. Та гукнула, щоб я увійшла. Я стала на порозі мов укопана. Анна була зодягнена в сіру сукню, гарну сукню світло-сірого, майже білого кольору, на якій зблисками морської води мінилося присмеркове світло. В цей вечір Анна, здавалось, являла очам усі принади зрілої жіночності.
— Чудово! — промовила я. — О Анно, що за сукня!
Вона всміхнулася, дивлячись на себе в дзеркало, як усміхаються до того, з ким мають незабаром розлучитися.
— Справді, цей сірий колір дуже вдалий, — відповіла вона.
— Ви самі — дуже вдала! — мовила я.
Анна взяла мене за вушко, зазирнула мені в вічі. В неї були темно-сині очі. Вони посвітлішали, всміхнулися.
— Ви мила дівчинка, хоча інколи буваєте неслухняною.
Анна пропустила мене вперед, нічого не сказавши про мою власну сукню; я зраділа з цього, хоча водночас мені стало прикро. Анна перша зійшла сходами, і я побачила, як батько ступив їй назустріч. Він зупинився біля сходів, поставивши ногу на перший східець, і підвів до неї обличчя. Ельза також дивилася, як Анна сходить униз. Дуже добре пам'ятаю цю сцену: на першому плані переді мною золотава потилиця, витончені плечі Анни; трохи нижче приголомшене обличчя батька, його простягнена рука і вже зовсім далеко постать Ельзи.
— Анно, — промовив батько, — ви надзвичайна!
А вона всміхнулась немовби ненароком і надягла пелерину.
— Побачимося на місці, — сказала Анна. — Ви поїдете зі мною, Сесіль?
Вона дозволила мені вести машину. Нічна дорога була така гарна, що я їхала спокійно, не поспішаючи. Анна мовчала. Здається, вона навіть не чула завивання сурм у радіоприймачі. Коли на повороті нас догнала батькова машина, вона навіть не ворухнулася. А я вже відчувала, що опинилася поза грою, бачу сцену, в яку не зможу втрутитись.
В казино, завдяки зусиллям мого батька, ми швидко згубили одне одного з поля зору. Я опинилася в барі з Ельзою і її знайомим — п'яненьким латиноамериканцем. Він цікавився театром і тепер, хоча й був добре напідпитку, приваблював мене своєю палкою любов'ю до сцени. Я приємно провела з ним майже цілу годину, але Ельза нудилася. Вона знала одного чи двох театральних ідолів, але саме це ремесло її не цікавило. Несподівано вона спитала в мене, де батько, немовби я могла про це знати, і кудись пішла. Південноамериканець на хвилину тим немовби засмутився, але нова чарка віскі піднесла його настрій. Я ні про що не думала, була сповнена блаженства, бо задля ввічливості теж не відмовлялась від чарки. Все стало багато кумедніше, коли йому заманулось танцювати. Я мусила підтримувати його обома руками, завчасно витягати ноги з-під його ніг, а це вимагало неабияких зусиль. Ми так сміялися, що, коли Ельза з виглядом Кассандри ляснула мене по плечі, я ледь не послала її під три чорти.
— Я не можу знайти його, — сказала вона.
На її обличчі відбивалося страждання, пудра з нього обсипалася, воно біліло плямами, змарніло. Вигляд мала жалюгідний. Враз я дуже розгнівалася на батька. Усе-таки він страшенно невихований.
— О, я знаю, де вони, — мовила я з такою усмішкою, немовби йшлося про звичайнісіньку річ, якою не варто клопотатися. — Зараз повернуся!
Позбавлений моєї підтримки, південноамериканець упав в обійми Ельзи, і, здавалось, йому було там добре. А я журливо подумала, що вона пишніша від мене і що я не можу на нього гніватися. Казино було велике: я двічі обійшла його, та марно. Оглянула всі тераси і нарешті згадала про машину.
Через хвилину я знайшла її в парку. Вони сиділи в ній. Я підійшла ззаду і помітила їх у дзеркалі. Побачила їхні зближені, дуже поважні профілі, навдивовижу гарні під світлом ліхтаря. Вони дивились одне на одного, певно, про щось шепотілися, я бачила, як ворушаться їхні губи. Хотіла була піти геть, але на думку про Ельзу кинулася до дверцят машини.
Батькова долоня лежала на руці Анни; вони ледь глянули на мене.
— Гарно забавляєтесь? — чемно спитала я.
— Що сталося? — трохи дратливо мовив батько. — Що ти тут робиш?
— А ви? Ельза вже цілу годину всюди вас розшукує.
Анна повільно, немовби з жалем повернула до мене голову.
— Ми вертаємось. Скажіть їй, що я втомилась і ваш батько відвезе мене додому. А як ви досить уже набавитесь, вернетесь моєю машиною.
Я тремтіла від обурення, мені бракувало слів.
— Досить набавитесь! Та ви розумієте, що говорите? Це гидота!
— Гидота? Що? — здивовано перепитав мене батько.
— Ти привозиш на море руду дівчину, яка сонця не зпосить, а коли з неї лізе вся шкіра, ти її кидаєш. Це надто просто. А мені що сказати Ельзі?
Анна знов утомлено повернулася до нього. Він усміхався до неї, а мене не слухав. Я дійшла до межі обурення.
— Я скажу… скажу їй, що мій батько знайшов собі іншу жінку, з якою хоче переспати, а вона може зачекати до іншого разу.
Вигук мого батька і ляпас Анни пролунали майже одночасно. Я швидко відскочила від дверцят. Анна боляче вдарила мене.
— Попроси вибачення! — наказав батько.
Я стояла нерухомо біля дверцят: у голові в мене вирувало від думок. Благородні пози надто пізно спадають мені на гадку.
— Підійдіть до мене, — мовила Анна.
В її голосі не було нічого загрозливого, і я підійшла. А вона торкнулася рукою моєї щоки і мовила до мене спокійно, тихенько, наче до придуркуватої:
— Не зліться! Мені шкода Ельзи. Однак з вашою делікатністю ви все владнаєте. А завтра ми все пояснимо. Вам було боляче?
— Пусте! — ввічливо відповіла я.
Від її несподіваної ніжності і власної непогамованої різкості перед тим мені хотілося заплакати. Вони поїхали, а я відчула якусь страшну порожнечу. Єдиною моєю розрадою була думка про мою власну делікатність. Я поволі вернулася в казино, де знайшла Ельзу та південноамериканця, що повис у неї на руці.