М а м а. Ну що ви, Клавдіє Миколаївно!
Клавдія Миколаївна. Я говорю як давній друг сім'ї.
Мама. Звичайно, ми так і розуміємо. Спасибі вам велике.
Клавдія М и к о л а ї в н а. Ну що ви, не варто. Піклуватися про учнів — наш обов'язок. Адже нам не байдуже, що вони роблять, з ким вони дружать. Нам не байдуже. А надто такі учні, як Сергій. (Усміхається.) Ну, забалакалась. Удома ждуть. Лають, напевне: "Куди мати поділась?"
М а м а. А може, все ж чайку?
Клавдія Миколаївна. Спасибі. Чайок ми вип'ємо після випускних екзаменів. І не тільки чайок. А, от іще, — адже Сергій про нашу розмову не повинен знати.
Тато. Розумію.
М а м а. Як можна!
Клавдія Миколаївна. От і чудово! Настройте його непомітненько. А потім і сам втягнеться. До побачення!
Батьки проводжають директора. З передпокою ще чути: "До побачення", "Усього найкращого!", "Заходьте!". Клавдія Миколаївна пішла. Тут же з'являються Мама з Татом.
Мама. Ну, що ти на це скажеш? Тато. Та-ак, дивно.
Мама. Що дивно? Людина ж тобі все пояснила.
Тато. Якийсь у всьому цьому не той присмак.
Мама. Знову сумніви! Коли ти вже навчишся тверезо дивитися на речі. "Присмак не той!" Ти що, борщ їси? Тисячі дітей у всьому Радянському Союзі мріють отримати медаль, поступити в інститут. Перед твоїм сином відкриваються реальні можливості, а ти збираєшся занапастити його майбутнє?
Тато. Але ж ти щойно казала мені зовсім інше.
Мама. Яка різниця, що я тобі казала. (До Бабусі.) А ви що скажете, мамо?
Бабуся. Що я скажу? Вам видніше.
Мама. Правильно. (До Тата.) Чуєш? Ти хоч матір свою послухай. Хіба вона не хотіла б тобі медалі. А ти...
Т а т о. Та хіба я проти? Нехай одержує, якщо заслужить.
Мама. Заслужить! Можеш бути спокійним. (Бере записник, гортає його.) Так, треба подзвонити Петренкам і взнати телефон математика, він минулого року готував Антошу. Кажуть, чудовий репетитор. А з мови вже ти потурбуйся. Не можу ж я всім піклуватися.
Тато. Гаразд, гаразд.
Мама. Ага, ось (Знімає трубку.)
Стукають вхідні двері. Заходить Сергій.
Сергій. Привіт!
Мама. Сергійку! Де ти був?
С е р г і й. У кіно ходив. А хіба що?
Т а т о. З ким?
Сергій (дещо здивовано). З Олею. А в чому справа?
М а м а. Ні в чому, ні в чому. А ти уроки приготував?
Сергій. А-а. Звичайно.
Тато. Ану, покажи зошити.
Сергій. Які зошити?
Т а т о. З завданнями твоїми. З рівняннями, із вправами, з формулами.
С е р г і й. Та що це з вами? Ба, дай пожувати що-небудь.
Т а т о. Як ти з батьками розмовляєш?! З нами все гарззд, а от із тобою — сумніваюсь. Ти уроки приготував чи ні, я в тебе питаю?
Сергій. Приготував! (Іде до своєї кімнати.)
Зразу ж звідти лунають звуки біту.
Тато (прочиняє двері в синову кімнату. Кричить). Припини негайно!
Музика уривається. Виходить Сергій.
С е р г і й. Та що з вами таке, поясніть доладно. Що трапилося?
Мама (до Тата, заспокійливо). Колю! (До сина.) Нічого, синку. Просто тато вважає, що ти мало сидиш за підручниками. Можливо, він і має рацію. 1 ще — ми вирішили взяти тобі вчителів, ну, репетиторів — з математики і з мови. Адже в тебе письмові іспити.
Сергій (чимдалі дужче дивується). А це навіщо?
Тато. Навіщо — це нам краще знати.
Мама (тим же тоном). Колю! (До сина.) Бо в нас є побоювання щодо цих предметів. А нам же хочеться, щоб ти отримав гарний атестат. Ти справді мало вчишся.
З'являється Бабуся з тацею. На ній тарілки, чашка. Іде в Сергієву кімнату.
Тато (до Бабусі). І перестань, прошу тебе, носити їжу йому в кімнату. Нехай їсть у їдальні чи на кухні. Окрему кімнату дано йому для того, щоб він у ній вчився. (М'яко бере Бабусю за плечі, повертає й направляє назад.)
Сергій. Ні-чого не розумію!
Гасне світло.
Голос О л і. Ой, Серьожко, перестань. Перестань зараз же!
Голос Сергія. Іще чого!
Голос Олі. Кому я сказала!
Вмикається світло. У вітальні Сергієвої квартири сидить у кріслі за столиком О л я. Ззаду схилився над нею Сергій. Цілуються.
На столику розкриті книжки, зошити.
О л я (вивільнюється). Ну, все. Досить!
С ер г і й. Ну Оль...
О л я. Ніяких Оль. Сідай, будемо вчити.
Сергій (знехотя йде до дивана). Ну чого ти така серйозна?
О л я. Я не серйозна, а відповідальна. Сідай, тобі кажуть.
Сергій. Гаразд. Тільки спершу... (Підбігає і цілує її.)
О л я (слабо пручається. Вивільнилась). Ну чому ми такі нерозумні?
Сергій. Хіба цілуватися — нерозумно?
О л я (усміхається). Не знаю. Напевне. І говоримо завжди якісь нісенітниці.
Сергій. Ну гаразд. Давай поговоримо про щось серйозне.
О л я. Давай.
Сергій. Про високомолекулярну хімію. О л я. Ну, починай.
Сергій (пустує). Високомолекулярна хімія — це добре.
О л я. Так, ви маєте рацію.
С е р г і й. Це дуже добре. О л я. Як ви праві!
С е р г і й. Я жити не можу без високомолекулярної хімії.
О л я. Я так і уявляла.
Сергій. Скільки проблем, гіпотез...
О л я. Бачу, ви глибоко обізнані з цим предметом.
Сергій. Ще б пак! Я кращий спеціаліст із високомолекулярної хімії на нашому поверсі.
О л я. Я відчуваю в вас справжню одержимість.
Сергій. Щось фатальне.
О л я. Фатальну глупоту.
С е р г і й. Ну от!
О л я. І от так — щоразу. Варто нам зустрітися, і плещемо казна-які нісенітниці. А коли я тебе не бачу — що б зі мною не трапилось, — я завжди думаю, навіть на уроках, як я тобі буду про те розповідати. Я уявляю собі твою реакцію, як ти слухатимеш, як засмієшся, як нахилиш голову...
Сергій проводить рукою по волоссю.
Як пригладиш волосся — все-все. І потім я думаю про всілякі цікаві і розумні речі: я уявляю, як ми ідемо в театр чи в музей... А ледве побачимося — у голову лізуть якісь дурниці, і ми вимовляємо слова, що нічого не важать, незначущі, пусті... І я навіть не можу думати ні про що розумне. Може, від любові меншає розуму? Я помітила — у всіх закоханих якийсь пришелепкуватий вигляд. Я навіть, здається, десь про це читала. І навіть коли просто вулицею йдуть двоє закоханих — адже зразу видно, коли люди закохані, правда? — усі якось поблажливо усміхаються.
С е р г і й. То вони заздрять.
О л я. Ти гадаєш?
Сергій. Звичайно. Адже не обов'язково заздрити лише по-лихому. Вони заздрять по-доброму і згадують, як і самі колись так само ходили, трималися за руки, цілувались...