Він за звичкою відхилив би й ці справді безневинні запросини, але те, що він почув від київського приятеля, міняло ситуацію. Не побачити — хоча б і на велелюдді — Ніну, коли, можливо, доведеться терміново відбути до Києва, і абсолютно невідомо, чи побачить він її потім — було б повним безглуздям.
— На півгодини, кажете? На більше ресурсів не вистачить? Жартую. Це далеко?
— П'ять хвилин пішки. Розгримуються актори швидко.
Олександр Іванович тепер шкодував, що заборонив директору поставити в ложу бар — був би зараз дуже до речі.
— То що, будемо тут чекати?
Петриченко схаменувся.
— Навіщо тут? Прошу до мого кабінету.
Останні глядачі полишали залу, тільки одна пара не квапилась: дуже літній чоловік із зіркою Героя на піджаку і його супутниця, теж далеко не першої молодості.
Ємченко затримався.
— Не знаєте, хто це? Може, зле стало чоловіку? Допомога потрібна?
До Олександра Івановича за кулісами в антракті підійшов Олег Гардеман і попрохав дозволу запросити на банкет Степана Степановича Бобиря, знану достойну людину, і його дружину на банкет.
— Вони із Салунським давні знайомі. Давно не бачились.
— Запрошуй, чого ж, як людина достойна.
Олег притьма підбіг до помрежа, довготелесої старої дівки яка в розмові з мужчинами, навіть нижчими на зріст, дивилася знизу вгору, не втрачаючи віри в те, що хтось таки зверне на неї увагу, і за нею нарешті відбудеться досі не звідане, і попрохав переказати парі в десятому ряду, аби чекали на нього в залі після закінчення дійства.
Петриченко згадав цей епізод.
— Усе гаразд. Вони запрошені на банкет. Достойні люди.
Ємченко з Петриченком вийшли з ложі і попрямували до режисерської обителі. Сівши в крісло, Ємченко набрав бодігарда, котрий супроводжував губернатора за протоколом.
— Чекайте мене в машині.
Василь Єгорович роздивлявся стіни кабінету, прикрашені десятками фотографій, з яких дивилися на присутніх актори, відзняті безіменними фотографами в різний час і в різних виставах, до яких — певна річ — мав прямий стосунок господар.
Ємченко, аби порушити безмов'я, що запанувало у цих стінах, хотів було розпитати Олександра Івановича про цей фотоіконостас, але, зачепивши краєм ока похилену над столом сивіючу голову Петриченка, кисті його рук з виразними, ніби на медичному муляжі, венами, подумав: краше на пару хвилин дати людині спокій.
Петриченко озвався сам.
— Даруйте, Василю Егоровичу, привів оце вас сюди і мовчу, як дівка засватана. Коньяку?
— Зараз не буду, а вам потрібно збадьоритися. Бачу, режисерові тяжче, аніж акторам. Чи помиляюся?
— Мабуть, маєте рацію. Щоразу так — ніби породілля по пологах. Хоча порівняння примітивне, але щось таке…
Олександр Іванович нарешті ожив, обличчя проясніло.
— Правда, жінка народжує живе дитя, бере на руки, годує грудьми, а тут — хтозна, що в тебе вийшло, чи путнє, чи недоносок.
— То вже ви занадто. Все у вас вийшло. Як звичайний глядач кажу. Навіть подумалося, що не просто так ви цю п'єсу взяли. Гадки не мав, що Шекспір може звучати сучасно.
— Справді?
Петриченко вихилив келишок і вочевидь почувався значно ліпше.
— Мені дуже дорога ваша думка. Якщо й професійна критика відчує це — то недаремно працювали.
До кабінетика влетів директор театру.
— Все готово, Олександре Івановичу!
Він майстерно вклонився Ємченку:
— Просимо нашого дорогого гостя!
Ресторанчик о пізній цій порі світив вікнами, як зафрахтований для гульби пароплав на темній ріці, хіба що не рухався.
Директор Кузя спершу хотів був обмежитись фуршетом, та дізнавшись, що можлива присутність керівника області, перемінив замовлення.
На всю довжину зали було зіставлено столики — вийшов солідний банкетний стіл, ще й прикрашений свіжими квітами. Павло Якимович заходився було позначити місця табличками з прізвищами гостей, однак відкинув цей намір — все одно переплутають, та й невідомо, кого занесе на нічні вогні. Коли почалася вистава, він пішов укотре до ресторану, пересвідчився, що все йде, як домовлялися, перелічив зайвий раз місця — мало вистачити на всіх. Спиртне він завіз окремо, поставив ящики в кімнаті власника закладу — тому лестило, що в нього святкуватимуть не дебільні нуворіші, а театр, до того ж він мав надію особистого знайомства з губернатором, чим ніхто з його колег-конкурентів похвалитися не міг.
Олег Гардеман, нашвидку розгримувавшися, завітав до Салунського, який теж устиг звільнитися від наклейок і перуки, витерти обличчя. Михайло Кононович був у штанях на помочах, вив'язував краватку.
— Маю для вас сюрприз, — сказав Олег, готовий подати народному артисту піджак.
— Щось матеріальне? — гумор у Салунського бував грубуватий.
— Давній знайомий чекає вас.
— Хто такий?
— Ходімте — побачите.
Салунський недовго придивлявся до Степана Степановича.
— Побий мене грім, якщо це не бунтівник-одинак Бобир власною персоною, ще й під конвоєм своєї дорогої половини! Зірка твоя мені зір засліпила!
Потримавши одне одного в обіймах, ветерани поплескали один одного по плечах, і Салунський галантно схилив голову перед Марією.
— Чув од чоловіка тільки похвали на вашу адресу. Радий знайомству.
Олег нетерпелився:
— Ходімо вже, без місць залишимося.
Салунський недбало махнув рукою.
— Ми без місця, юначе, ніколи не залишимось. Воно завжди при нас. Це молоді спішать стільця висмикнути з-під нас. Але не вийде, почекають у живій черзі. Ми ж бо ще ого!
Степан Степанович заступився за квартиранта.
— Олег не з тих, хто підметки на ходу ріже, ти помиляєшся.
— А я не про нього. Про тенденцію. Про прискорення дебілізації нашої демократичної молоді.
Гардеман не витримав.
— Вийдіть з ролі, Михайле Кононовичу, ви вже не Лір, ображений на світ.
— Ти вважаєш, молодший колего? Справді, чого це я? Старий буркотун. Ходімо?
Салунський галантно взяв під лікоть Марію, і вони попрямували до виходу.
Соломаха не ризикнула відразу по спектаклю питати Анненкова про враження. І сам театрознавець не поспішав ділитися думками з приводу побаченого.
Ірина по дорозі до ресторану завела таку собі безневинну балачку про переваги і мінуси життя у провінції і в столиці — і там, і там можна знайти себе і не відчувати комплексів, звичайно, коли маєш осердя і опертя в осмисленій меті.