Що тоді зчинилося! Оплески, обурення, крик, ґвалт. У президії крейдяні обличчя — Степан, ідучи від трибуни, спостеріг це, а ще укмітив: Кримчук підморгнув йому.
Коли все перемололось, Степан Степанович тривалий час ходив у героях, його скрізь запрошували, від газет, радіо й телевізії спокою не було.
Та час ішов, почалися хвороби, забуксувало серце, і Степан Бобир попросився на заслужений відпочинок саме у розпал тих перемін, що несли з собою разом з гаслами свободи невидиму роботу привласнення чужого, нестримну демагогію крикунів, невміле адміністрування розгублених, не одвиклих од віжок єдиної керівної і надихаючої сили урядовців, поступове розчарування ще недавно сповнених ентузіазму і віри людей.
Він попрохав собі трохи місця на околиці обласного міста, йому допомогли збудувати будинок, дали землі вволю.
Тепер це була не така вже далека околиця, але й досі дихалося тут як тоді, коли вони з Марією побралися і жили у глиняній халупі.
Місто майже дісталося сюди, але, на щастя, забудову пустили на південь. Скінчилися гризоти Степана Степановича — він ходив до теперішньої адміністрації з погрозами, вдягнувши піджак із Зіркою, аби не займали його господи, його законної землі…
Олег голився біля умивальника, дбайливо шкріб фізіономію — сьогодні прогон вистави, і — не дай Господи, — хтось помітить що не доголився. Щоки були трохи запалі, він наймав язиком проблемні ділянки.
Олег дивився у люстерко, задоволений голінням, коли почувся голос Марії Іванівни — кликала до столу.
Смачна була яєчня, і чай заварила господиня запашний. Квартирант не втримався від лестощів:
— Степане Степановичу, де б мені знайти таку жінку, як ваша?
Степанович колупався у тарілці.
— Не шукай собі ярма. Саме знайдеться.
— Ви скажете… Яке ярмо? У вас господиня — як оце сонце! Степан Степанович гмукнув.
— Хто ти такий? Квартирант. Усе життя мріяв, аби кімнату здавати, аякже. Попросило начальство — живи. Ти ж наче солідний чоловік, а туди ж — з компліментами. Не псуй мені дружини.
Важко було б сторонній людині зрозуміти, гнівається хазяїн чи туману напускає. Олег цю манеру Степана Степановича вивчив і не тушувався.
— Та який, у біса, солідний? Театр копійки вам платить, а я тут жирую, як свій…
Марія Іванівна прибрала тарілки, Олег і Степан Степанович мовчали, бо обом чогось стало незручно.
Мовчкома пили чай, дивилися в стільницю, і кожен думав про своє: Олег про репетицію, а Степан Степанович, напевно, про життя.
Марія Іванівна знала цей стан чоловіка, коли він мовчить як нарошне.
— Стьопо, ти б щось сказав. Чи подякував.
— Кому? За що?
— А мені.
Степан Степанович, ніби прокинувшись, узяв лівицею дружину попід худеньку руку, притулився головою до її плеча.
— Дякую.
Олег уже вкотре побачив, що таке щирість, і подумав, що так ніхто й ніколи не зіграє, бо неможливо.
— Ну, ви як молодята, — не втримався він. — Аж заздрісно. Степан Степанович глянув на Олега насмішкувато.
— Давай вийдемо, бо курити схотілося, — сказав він, підводячись. — Я загалом уранці не палю, але щось таке сьогодні, ніби справді весна.
Вони вийшли. Був у Бобирів під яблунею стіл і лавки, сіли, Олег поклав пачку, припросив. Степан Степанович для чогось розім'яв сигарету.
— Кажуть, що оцей наш верблюд не гірший нині, як ув Америці.
— Та то тільки так кажуть. У Кременчуці роблять. Завод купили, кажуть.
Степан Степанович закурив.
— А нічого. Ліпше, ніж кізяк.
Олег засміявся.
— Ти знаєш, Олеже, я оце, як травень себе покаже, трохи дурію, сплю забагато… Оце ми після сніданку благосні, і все нам начебто всміхається, але все одно якась гадость на душі, щось таке, що й не зрозуміти… Як ото деякі ваші спектаклі. Ходив колись. Мій радгосп не знати скільки на цей театр грошей перераховував, то й що? Афіші, афіші, добре, що ти там десь нагорі тепер, еге ж? Хоч не соромно, що не гівно квартирант. Є з ким поговорити, коли що… Хоча… Тобі, мабуть, байдуже. І правильно. Нове життя, нові проблеми, нас, колишніх, уважай, вже нема.
Олег заперечив.
— Не буває колишніх. Усе це вигадки: колишні, теперішні. Людина — завжди людина.
— Воно так. Та не всі це розуміють.
Олегу подобалося спілкуватися зі Степаном Степановичем, він знав його минуле, безліч житейських історій оповідав літній, та що там — уже старий чоловік, і щоразу ці історії, навіть повторювані, не здавалися нецікавими чи банальними, бо були не вигадані.
Степан Степанович викинув сигарету і влучив у виямок, задля цього ним облаштований — така собі попільничка-окоп.
— Може, ви з Марією Іванівною нарешті у театр прийдете? Скільки разів запрошую, а ви все однікуєтесь. Побачите, чи вартий квартирант вашої хати.
Степан Степанович думав про щось своє, але почув.
— Може, й підемо. Коли запросиш?
— А хоч і сьогодні. У нас прем'єра. На контролі скажуть ряд і місце.
— Ну… А що ти там робитимеш? Що будете показувати? Я давно колись у Києві в театрі Івана Франка був. Завели тоді такий порядок: спершу нарада передових гречкосіїв, а на десерт — театр. Корнійчука ставили.
— "В степах України?"
— Вгадав. Актори які були! Хоч воно й історійка зачухана, зате люди — живі.
— У нас сьогодні Шекспір. "Король Лір".
— А про що воно? Щось давнє? Звичайно, геть я здурів на старість… Шекспір… Це, здається, про те, як діти старого батька зрадили?
— Еге ж. Дві старші дочки. Третя молодша — ні.
— І треба все оте нинішнім людям. Звикли і продавати одне одного, і зраджувати. Пошесть якась, помір.
— Як вам сказати… Класика безсмертна. І знаєте, там такі є слова, ніби про сьогоднішній наш бедлам. У сімнадцятому столітті написано, на самому початку, і про події, що сталися бозна-коли, чи й не до нашої ери, а людська природа — як на долоні. Ну от, приміром, як вам таке: "Спаскуджуються стосунки між дітьми й батьками, настає моровиця, дорожнеча, всезагальна ворожда. Державу розпирає розбрат, народ погрожує королю і знаті, виникає підозріливість, друзі йдуть у вигнання, армія розвалюється, у подружжях зрада…"
Степан Степанович, схиливши голову — сиву, з коротко підстриженим волоссям, без натяку на лисину — прослухав монолог уважно.
— Хто ж це там такий розумний?