Після тієї давньої розмови Ніна впевнилася, що не має ворога в особі Володимира Миколайовича, навіть більше, почувалася вдячною йому за майже батьківське ставлення до себе. Справжнього батьківства вона змалку не знала. Доля її сім'ї таки до кінця і не була їй відома, а те, що розповіла згодом тітка, на яку впали клопоти про маленьку Ніну, та й усі подальші, серйозніші турботи, скидалося на історію про нещасну любов, зраду, страждання і передчасну смерть — чисто тобі шекспірівські пристрасті. Тітонька й сама достеменно не знала, що приключилося молодому подружжю, чому після народження доньки її сестра раптом лишилася сама і змушена була просити допомоги. Коли Нінина мати застудилася, почала кашляти, ніби сухотна, але бігала на роботу аж доти, поки не забрала її до лікарні "швидка", тітка розривалася між малою племінницею і недужою сестрою. Там, у лікарні, Нінина мати розповіла сестрі або правду, або вигадану нею причину розриву з чоловіком: той вирішив, що дочка не від нього. Справді було так чи ревнощі були безпідставні, тітка так до кінця не з'ясувала, бо сестра, схоже, марила, а невдовзі пішла з життя.
Про все це Ніна дізналася вже дорослою, коли була студенткою театрального інституту. Історія ця видалася їй неймовірною, ніби недолуга мелодрама. Вона й раніше не намагалася з'ясувати, хто її батько і де він нині, а після тітчиної оповіді не те щоб засуджувала матір за легковажність — вирішила викинути з голови всю цю історію, все одно нічого не зміниш і не виправиш. Одначе карб на душі залишився, і Ніні інколи здавалося, що нез'ясована таємниця власного народження якимось дивним чином вплинула на вибір нею професії і допомагала перевтілюватись у сценічних героїнь, особливо якщо їм за п'єсою було накинуто трагічну долю.
Зупинивши машину за квартал від дому, Ніна пішла дворами, аби не зустріти на вулиці когось із сусідок — мало хто міг вийти ранньої пори по молоко чи хліб. Пощастило їй і у ліфті, і на поверсі — не зустрівши нікого, вона швиденько відчинила двері і з полегшенням прикрила їх за собою. Замок тоненько клацнув. Ніні здалося, що то телефон, вона швиденько підійшла до нього. Тиша. Вона натиснула кнопку і вислухала повідомлення про дзвінки. Двічі телефонував чоловік зі столиці — о восьмій і о десятій вечора, і разів кілька, аж до півночі, Олег. Чоловік був не певен, що приїде сьогодні, пам'ятав, що в неї прем'єра, бажав удачі і сподівався все-таки встигнути на спектакль — якщо начальство відпустить його душу на волю.
Олег, як завжди, не називаючись, просив перетелефонувати до дирекції театру — це був такий нехитрий пароль. Доволі смішно звучало це прохання на початку першої ночі, і Ніна стерла всі повідомлення.
Все. Геть усе. Тепер вона — Корнелія.
11
Поставити "Короля Ліра" Петриченко-Чорний мріяв здавна, ще коли працював у Харкові, але не випадало. І головний, Тимур Бреза, і актори були "за", і відділ культури не мав заперечень, але якийсь столоначальник переконав міністра, що Шекспір нині не на часі, є репертуар, більш співзвучний дневі і добі, й ідею було надовго поховано.
Олександр Іванович добре розумів, у якого воза впрягається, почавши роботу над "Ліром". Йому було ясно, що просто вивести на сцену, оздоблену декораціями палаців, військових табориськ і жебрацьких халуп акторів у вбраннях британської і французької знаті, у лахмітті знедолених і примусити їх виголошувати монологи, вести діалоги — провальна затія.
Свого часу, починаючи шлях режисера, він був захворів Шекспіром, перечитав десятки книг апологетів і критиків англійського генія мало не з вісімнадцятого століття.
Та коли дійшло до діла, всі ті знання, текстологічні дослідження, підходи оракулів режисерського мистецтва до матеріалу — від романтичного до реалістичного — виявилися лише зайвим вантажем. Так само нічого не давали захоплені відгуки про гру у "Лірі" Едмунда Кіна-старшого чи значно ближчого у часі Міхоелса — Олександр Іванович мав на роль короля всього лише Михайла Салунського, нехай і народного артиста, але не Юрі Ярвета. Одначе ніщо не зупиняло Петриченка-Чорного, це був якийсь напад творчого безумства. Він поклав собі створити на сцені далеко не першокласного театру з не ідеальною трупою виставу, з якою сміливо можна було б поїхати а хоч би й на шекспірівський фестиваль, спектакль, який помітила б театральна критика вищого польоту.
Тамару він посвятив у свій задум ще тоді, коли вона переїхала до нього з Харкова. Третьякова не була в захваті від ідеї чоловіка.
— З тебе не сміятимуться?
— Хто?
— А хоч би колеги. "Король Лір" — у цьому театрі?
— Побачимо, — спохмурнів чоловік.
Олександра Івановича навряд би хто назвав ідеалістом-романтиком, таким собі гоголівським Маніловим. Починаючи роботу, він відшукав у Москві знайомого ще з давніх часів художника, котрий зажив у російській столиці слави мало не генія, і попросив його подумати над "Ліром" для його маленького у масштабі всесвіту, але амбітного театру. Петриченко чекав на згоду Стаса Петровського не тільки тому, що знав: Стас не відбудеться халтурою, придумає щось неординарне, а й через те, що рішення художника дасть йому ключ до постановки. Він працював зі Стасом раніше і знав, на що сподівається.
Проте час ішов, а від Стаса не чути було нічого. На дзвінки не відповідає, на листи не реагує. Петриченко не витримав і подався до Москви, аби поставити крапку над "і": розраховувати на Стаса чи шукати когось іншого. Заодно хотів переглянути в кіноархіві, у Стовпах, фільм Козинцева "Король Лір" з Ярветом у головній ролі, а як гаманець витримає, то й замовити копію. Нехай би його актори подивилися, що і як уміли їхні попередники.
Квартира Стаса була у кіношному будинку, дісталася вона йому, як і все у Москві, не без проблем, за неї змагалися і народні, і заслужені артисти, дарма що звільнилися квадратні метри з вельми сумної нагоди: власник її, народний артист ще Радянського Союзу, помер самотньо.
Олександр Іванович був у Стаса на новосіллі. Петровський з дружиною і сином-підлітком зробили із занедбаної квартири мало не палац, проте художник скаржився:
— Сниться мені колишній хазяїн іноді. Дивиться так на мене, примруживши очі, й усміхається. Чому? Що я йому зробив?