— Хто там? — глухо спитало.
— Це я, Макс, — відповів він.
За дверима зависла гнітюча тиша.
— Відчини — це я, Макс, — сказав він знову.
— Двері незачинені, — обізвалося з того боку.
Він рвонув двері і ввійшов у невеликий коридор, суціль заставлений: шафа, холодильник, книжкові полиці, але не з цяцьками, а таки з книгами, пар тридцять розкиданого підлогою взуття, два дипломати з іржавими замками, розчинені двері у ванну, на яких висіло гроно рушників — ванна напрочуд мала й тісна, заставлена мисками, виваркою, повною брудної білизни. Ці двері заважали йому пройти, і він причинив їх.
— Ми тут, — гукнуло з найближчої кімнатки, тільки тепер він розібрав, що то був жіночий голос. Пішов на той голос, минув скляні, гофрованого скла двері, на яких був наліплений балерун у стрибку, і зупинився перед зачиненими, на яких висів плакат із козаком Мамаєм і виднівся напис: "Кожен листок припіка до кісток". У дверях стирчав ключ, і він повернув ним, штовхаючи стулку від себе.
Кімнатка була мацюпусенька, ущерть заставлена стелажами з книгами, книги були старі, із золотими корінцями, й ветхі — зшитки потріпаного паперу. На канапці, що тулилася до одного зі стелажів (ними були заставлені всі стіни), лежали жінка й чоловік з манекенними обличчями, вони дивилися на Макса трохи зі страхом, а трохи і з цікавістю.
— Ти й тут нас знайшов? — спитала жінка. — Знову будеш нас розстрілювати?
— Ні, — сказав він, сідаючи на єдиного, надто вже простого стільця. — Я прийшов розпитатися.
— Нічого тобі розпитуватися, Максе, — сказала жінка, тоді як чоловік повернувся до нього спиною, ніби не бажав з ним говорити.
— Але я хочу вас запитати, — мовив уперто він, дивлячись на засипану тирсою підлогу, там безживно стояли його ноги, взуті у високі мисливські чоботи — Чого ви мене мучите?
— Не знаю, що ти собі придумав, — сказала жінка. — Не ми тебе, а ти нас увесь час переслідуєш. Не ми тебе, а ти нас увесь час мучиш. Хочеться тобі знову стріляти — будь ласка, стріляй!
5
Наступного дня я пішов на те ж таки місце, де зустрівся вчора із Сенею Коржаковським — так, зрештою, було домовлено. Але той, очевидно, забув про нашу домовленість, бо я ніде його не побачив. Натомість до мене підійшла цілком не знайома мені жінка і, якось чудно на мене дивлячись, назвала мене Максом й запропонувала вернутися додому. Я зрозумів, що Сеня Коржаковський мене зрадив, а ця жінка, очевидно, і є ота, про яку він мені вчора патякав.
— Вибачте, — сказав я. — Ви, певне, обізналися.
— Перестань, Максе, — сказала жінка. — Не вдавай із себе, будь ласка, вар’ята.
Я придивився до неї пильніше. Колись, можливо, вона була гарна, але тепер обличчя постаріле, несвіже, великі очі дивились із благанням, а виблідлі вуста тремтіли. Вона увіч прийняла мене за когось іншого.
— Ну, пересердився трохи, переколотився, — сказала жінка, — але щоб іти з дому… Вертайся, прошу тебе! — в її голосі почулися істеричні нотки, — і не муч мене, будь ласка!
Я озирнувся, на нас уже зглядалися. Ця жінка зараз учинить мені скандал, хоч я, здається, й справді ніколи її раніше не бачив і ніколи не знав.
— Що ви від мене хочете? — спитав я, знижуючи голос і все ще оглядаючись.
— Хочу, щоб ти покинув свої фокуси і йшов додому. Годі мучити себе й мене.
Виходило якесь казна-що. Вона увіч приймала мене за свого чоловіка, з яким у неї вийшла якась історія — от він од неї й пішов. Виходило, отже, так, що я мав змогу знайти собі дім і родину, тобто якесь місце під сонцем, власне, замістити у цьому світі якогось невідомого мені двійника. Той двійник десь від цієї жінки забіг (я почав натужно пригадувати: когось я ще знав такого, що забіг од своєї жінки, — ні, не міг згадати), але вона не помічає різниці між ним і мною. Зрештою, що я трачу від того, що піду з нею? Принаймні вона мене нагодує, а я збережу ті два карбованці, які в мене ще залишалися від троячки, котру всунув мені Коржаковський — утекти від неї можу завжди. Водночас я відчував до цієї жінки і якусь нехіть. Може, тому, що в моєму серці й досі лишився невитравлений образ жінки іншої, тієї, яка й досі стоїть у вітрині разом зі своїм Михайлом і якій ніякогісінького діла немає до того, що моє серце повне до неї любовної туги.
— Це Сеня мене продав? — спитав я в жінки.
— Справді продав, — смутно сказала вона. — Двадцятьп’ятку у мене видер.
— Але ж, Маріє, — несподівано для самого себе сказав я, а ще й називаючи її на ймення, — не знаю, навіщо я тобі потрібний? Ти ж хотіла, щоб я пішов.
— Дурне собі в голову вклав, — сказала жінка (чи ж справді вона зветься Марією — це ім’я просто вистрілило з мене, незалежно від моєї волі). — Ходімо додому, і все буде гаразд…
Моя навздогад кинута фраза потрапила в ціль. Мною навздогад ужите ім’я (власне, не навздогад, а так звали ту жінку зі сну і ту, що стояла манекеном у вітрині) не викликало в неї заперечення — я був уражений. Тоді мені в голові почало щось мерещитися, ніби розрідився туман, яким було все в мене покрите; ні, не пізнав я цієї жінки, бо таки не знав її, а замерехтіло мені в голові якесь бозна-де видобуте знання про так званих інкубів — нереальну силу в людській подобі (темну, світлу — хто як подивиться), яка приходить до самотніх жінок в образі їхніх зниклих чоловіків. Отож я, здається, й був отаким інкубом, і поки ми йшли до тролейбусу — вона при цьому невмовкно-радісно торохкотіла: рада була, що я з нею таки пішов, — я міркував саме про це. Бо й ота фраза, кинута навздогад, те, що я, виявляється, знав ім’я цієї жінки, — це також можна було пояснити: інкуб має проникальні здатності, принаймні такі прості, як елементарне проникнення в минуле істоти, з якою він входить у зв’язок, отже, йому нічого не варто довідатися про ім’я цієї істоти і про те, що вона таки була винувата, коли її чоловік, отой Максиміліан Костюк, од неї забіг. І коли я про те думав, мій голос буркітливо говорив:
— Не знаю, навіщо тобі треба, щоб я повертався, Маріє! Розбитого горщика скільки не клей, води в ньому не вдержиш, і ти сама про це добре знаєш. Що ти хочеш?
— Нічого не хочу, — сказала вона, притискаючись до мене гарячим тілом, тримала-бо мене під руку. — Прийдемо додому, тоді й поговоримо. А може, й не треба нічого говорити — хочу, щоб ти повернувся й був біля нас.