І от зі мною сталося те, що сталося, я навіть помітив на завмерлих вустах того другого, що він безконечно з того радий, бо, нарешті, залишиться з манекенкою сам, і на його мертві вуста налізло щось ніби усмішка, і це в той час, коли манекенка виявляла повну безпристрасність.
"Ну, і кат з ним", — подумав я і роззирнувся.
Ми були яскраво осяяні електричним світлом, однак ліхтарі на вулиці погасли, отже, була ніч. Я побачив у кутиках вітринного скла кубики сигналізаторів, і от тільки тепер до мене дійшло, що маю звідсіля якось вибратися, що я, жива істота, у якийсь спосіб потрапив у вітрину магазину, тож мушу вести себе цілком обережно — принаймні мене легко можуть прийняти за злодія; отож, тільки діткнуся скла, як у міліції задзеленчить і замигає, і сюди прискочить жовто-синя машина, мене відвезуть у відділення, де почнуть установлювати мою особу, що їм навряд чи вдасться, адже манекени не записані до реєстрів живих людей.
"І що буде тоді?" — міркував я, все ще намагаючись зберегти натуральну позу манекена, хоч це, виявляється, не так легко, а стояти манекеном жахливо незручно.
Далі мене засадять до тюрми як бомжа, адже у мене й паспорта нема, тобто мене засадять до тюрми не просто як бомжа, а як злодія-бомжа, котрий заліз у вітрину універмагу ясно з якою метою. Можна було б вибратися з вітрини в самий магазин, але там бігали вівчарки, з якими зустрічатись я мав ще менше бажання, ніж з міліцією. Отже, рішення могло бути тільки одне: вибити вітрину і, поки прикотить міліція, спробувати зникнути в темних сутінках вулиць. Уживати для цього діла манекенку (тобто щоб вибити нею скло) мені не хотілося, а може, й справді в тому попередньому, манекенному житті у мене були з нею ніжні стосунки, а от ужити для цього свого суперника — що може бути приємнішого?
Але тут сталася досить дивна річ: я наклав руку на скло і раптом відчув, що воно чи плавиться під рукою, чи вгинається; більше того, рука моя ніби пройшла крізь скло, бо одразу овіялася вітром, а в ту ніч було вітряно, хиталися дерева й матилялися гілки, ніби хотіли струсити із себе листя. Я притисся до скла обличчям, і мені забило дух пряною вологістю вітряної ночі.
Тоді я зважився на наступний експеремент: розігнався й стрибнув просто на склю, і того скла ніби й не було — я впав по той бік вітрини, трохи подряпавшись і побившись, але не через розбите скло, а об каміння й асфальт хідника; каміння тому, що я сильно стрибнув і упав аж біля брівки.
Мені здалося, що в усіх міліцейських відділках міста задзеленчала й замигала сигналізація, що вже сюди покотили жовто-сині машини, отож не став чекати й, накульгуючи, подався між розтріпані дерева — вітер туго бив мені в обличчя, а я пив — напитися його не міг, ніби й досі відчував нестачу повітря.
Але далеко я не відбіг, бо мене зацікавило: чи справді я увів у дію сигналізацію і чи примчаться машини? Машини й справді примчалися, з них почали висипатись, як мак, темні постаті, та я не чекав, щоб вони мене помітили, — подавсь у якийсь під’їзд, перебіг двір, який, на щастя, виявився прохідний, і вискочив на іншу вулицю — промчав по ній, знову побачив під’їзд, сховавсь у ньому, пересік ще один прохідний двір, а коли опинився на зовсім порожній вулиці, мусив сповільнити крока: задихатися став од цієї втечі — тіло моє ще не було призвичаєне до таких навантажень, та й треба було подумати, куди це я тікаю і що з того може вийти.
Я спинився. Розгарячіле тіло продував вітер, окрім того, відчував уже і втому, а мені в цьому місті таки нікуди було йти: єдине законно надбане в ньому місце було втрачене, окрім того, захотілося їсти, і я й гадки не мав, як можу те нестерпне почуття загасити. Поривсь у себе в кишенях, але вони, звісна річ, були порожні — уряджувачі вітрин ще не були на такому високому фаховому рівні, щоб класти в кишені одежі, яку вони натягли на манекена, ще й непорожнього гаманця чи ключі від квартири, притому обов’язково з биркою, на якій написано адресу.
Брів мокрою, порожньою вулицею, не хідником, а серединою; очевидно, невдовзі перед тим сипав дощ, гілля наді мною все ще несамовито матилялося, вітер вив і сміявся з мене, ніби це я пробудивсь у вітрині зі своєї волі.
Вирішив віддатися на волю інстинктів: хай ведуть мене ноги, куди хочуть, — може, щось під руку й навернеться. Тим часом я підійшов до палацу культури "Україна" й спинився якраз навпроти, біля гастроному. І мені прийшла в голову цілком раціональна думка: коли я міг так легко вийти з вітрини, то чи не можу так само легко в неї зайти. Але й тут по кутках були кубики сигналізації, і я не зважився вдиратися до гастроному, хоч як мені хотілося їсти, а пішов до метро, тут перетнув вулицю через перехід і біля кас "України" прихилився до скла, власне, обмацав його руками: чи подасться воно так само, як і скло вітрини, — тут кутиків сигналізації не було.
І скло подалось. Я пройшов вільно крізь нього, так само вільно дістався до вестибюлю і вже там відшукав сидіння, на яке не сів, а впав, мені миттю склепилися очі: тут уже мене, коли й знайдуть, то не назвуть злодієм, бо тут, здається, нічого й красти.
2
І Максові приснився сон… Ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, в руках тримав рушницю, а над головою пролетіло дві дикі качки: попереду мчав, витягши довгу шию, качур, а за ним трохи збоку — качка. Макс прицілився і вистрілив, рушниця спалахнула полум’ям, а качки спокійно полетіли далі; тоді він вилаявся й пішов через болото далі, ляпаючи водою і ледве вириваючи з твані ноги… Там попереду щось засвітилося, ніби палили вогнище, він подався туди й побачив, що біля вогнища сидять чоловік і жінка, над вогнем привішено казанця, і там сито булькає пшоняна каша. Побіч розіпнуто намета, незвідь-чому подумав, що, поки бродив із рушницею, ці двоє встигли порозумітися, хоч жінка належала йому, а не цьому другому.
— Що, вцілив? — спитав той другий, обличчя в нього було нерухоме, як у манекена, а на вустах лежала застигла манекенська посмішка.
— Ні, — сказав Макс, вибредаючи на сухе, його чоботи аж лискотіли від багна. — Що тут у вас сталося?