Дощ сьогодні був напрочуд слухняний, через годину він раптово припинився, я склав своє чудо-парасолю, а коли через немалий час вступив до села, небо розірвалося й засвітило по землі голубим оком. Зустрів кількох студентів з Тамариного курсу, в них сьогодні завдяки дощу також був вихідний, ми трохи попатякали, та, як і того разу, дивилися вони на мене дивно, ніби хотіли щось сказати, але не зважувались. Я покинув їх, легковажно подумавши, що так завжди буває: хлопці до залицяльників з інших курсів ставляться стримано або з певною опінією — це якийсь предковічний атавізм: кожен чоловік відчуває право на будь-яку жінку, навіть коли він до неї й не думав підбивати клинці.
Більше здивувало, що зустріла мене стримано сама Тамара, відразу ж сповістила, що я трохи незручно прийшов: їй надійшла телеграма, що її сестра Клавдія, з якою давно не бачилася, завтра переїжджатиме Київ, отож сьогодні Тамара має туди поїхати — вже й відпросилася на кілька днів.
— Це саме те, чого мені треба, — сказав я. — Я теж відпросився на кілька днів.
Нагадав їй нашу домовленість поїхати поблукати по осінніх алеях київських парків, але й це чомусь не викликало в неї ентузіазму.
— Сестра приїжджає зранку, — сказала вона. — На жаль, не буде в мене часу блукати алеями.
Вела себе також якось не так, обличчя мала сумне й майже не дивилася на мене; можливо, були в неї сімейні клопоти, зв’язані із сестрою, я знав, що Клавдія живе з чоловіком погано і збирається його покинути.
— У нас є сьогоднішній день, а до ранку ціла ніч, — оптимістично сказав я.
— Ніч відпадає, — сказала тихо Тамара. — На жаль, я зараз хвора.
— Те діло? — спитав я.
Завжди соромилася повідомляти мені, коли в неї "те діло". Це вже була звістка сумніша. Але я не втрачав ентузіазму, тим більше, що ніхто мене на кілька день не відпускав, — наш наглядач після конфлікту ставився до мене вкрай погано, отже я вранці щасливо повернуся відбувати панщину: і вівці будуть ситі, і вовки цілі.
— Чудово, — сказав я. — У нас є сьогоднішній день і вечір. Підемо відразу?
— Так, — сказала дівчина, — коли ти не втомився.
— Ти ж знаєш, — сказав я героїчно, — можу бути на ногах цілий день.
— Тоді чекай, — сказала Тамара, зітхнувши, і я сів перед її двором на лавочці, безжурно дивлячись на гусей, які скубали траву, і відчував, що на мене звідусіль дивляться, але не бачив хто: можливо, дивилися з вікон, а можливо, з садків.
Приїхав, чвакаючи багном, віз, на ньому сидів неголений дядько, я привітався, бо так водиться по селах, але дядько тільки окинув мене важкими, очевидно, з перепою, очима. Село було й справді якесь непривітне, і я знову згадав свої сни. Тим часом надійшли двоє студенток, вони привіталися й подивилися на мене зовсім так, як і ті хлопці, цього я вже не розумів, бо дівчата до залицяльників із чужих курсів та факультетів ставляться приязно.
— Тамару вже кликали? — спитала одна.
— Вже, — сказав, показуючи зуби. — Як, дівчата, трудові подвиги?
— Так, як і у вас. У вас що, буряки?
— Буряки й кукурудза, — сказав я. — Мені вже вони сняться.
— Онде й Тамара, — мовила друга, і дівчата рушили; ні, вони сьогодні до мене зовсім холодно поставилися.
— Ходім, — сказала Тамара, і ми пішли. І я страшенно захотів покинути це село аж так, щоб ніколи сюди не повертатися, — незатишно тут було. І це ніби відповідало моїм снам та застереженням того чоловіка з дороги; взагалі, якось так сталося, що ті сни ніби вливались у мою реальність, при тому напрочуд щільно з нею з’єднуючись.
— Тебе справді відпустили? — спитала Тамара.
— Що це з тобою? — спитав я майже обурено. — Ми ж домовлялися! Минулого тижня не міг прийти, бо нас погнали на роботу, сьогодні виручив дощ. Ніколи так не радів дощеві, як сьогодні. Скучив за тобою, Тамаро.
Я людина не вельми балакуча, та з нею в мене ніби язик розв’язувався. І я почав говорити; звичайно ми говорили навзаєм, але сьогодні говорив я, а вона мовчала; зрештою, я на це не дуже зважав, бо в неї траплялися напади дівочої меланхолії, коли ні з чого замовкала й ніби в темну яму провалювалася. Це було єдине, що руйнувало наші загалом непогані стосунки, тим більше, що ми були близькі повною мірою; отож, коли на неї це находило, я починав говорити й щось оповіщати, часто її й розговорював, а потім розтоплював її меланхолію поцілунками й пестощами. Зараз я оповів про того чудного чоловіка, якого зустрів на дорозі й про те, що перед тим він мені снився і що я аж ніяк не можу пригадати, коли з ним зустрічався раніше, що він мене вві сні переконував не ходити в це село, бо тут не вельми привітні люди, і взагалі, щоб я остерігався, бо мене може чекати тут небезпека.
— Аж так? — спитала Тамара— По-моєму, тобі нічого не снилося і ти знову вигадуєш.
Недаремно сказала ту фразу, я не раз, намагавшись розговорити її, таки й справді вигадував. "Ну що ж, — подумав я. — Хай собі думає, як хоче, головне — розбити їй той темний настрій". — Дуже вже хотілося мені наблизити її до себе, по-справжньому стужився за нею!
Ми вийшли із села, але попрямували не дорогою, якою завітав я, а іншою, як їй сказали, ближчою до автобусної зупинки. Сонце швидко розганяло хмари з неба, трава, листя із кущових острівців, зілля, незібрана кукурудза й буряки лискотіли. Дорога тут була ґрунтова, і з калюж пострілювали веселі спалахи; з’явився прохолодний, пронизливий повів, який забирався під сорочку й нагадував, що вже не літо; це було тим більш неприємно, що був я й досі мокрий. Листя ж сяяло зеленню і тільки подекуди жовто чи червоно палало.
— Уявімо, що це одна із київських алей, — сказав я не без штучного патосу.
— Маю тобі сказати одну річ, — почув я біля себе холодний голос, такий холодний, що цей зимний продув здався теплим — принаймні ніколи я не чув ще такого від своєї дівчини. — Але не знаю, чи зараз, чи потім…
— Коли це річ неприємна, то потім, — сказав я легковажно. — Перед тим, як знову розійдемося по своїх селах.
Вона йшла мовчки. Я скосив око: якась ніби чужа, відсторонена, якась ніби й не моя.
— Глянь, який світ! — сказав я й прокрутився на п’яті. — Диво — не світ!
— Ні, я скажу зараз, — мовив той-таки крижаний голос. — Може, ти тоді не схочеш іти далі…