— Класна бабка! — сказав другий, я його також знав, звали його Юрко Ворона, бо прізвище в нього було Вороновський, — це той, у якого попідпухали очі, а чого, хто й зна. Він з’їв очима те, що було в перехожої вище литок, отож і пішла вона далі наполовину з’їдена, тобто в порожньому просторі колишнього костелу рухався жіночий верх, одягнений у білу кофточку, крізь яку просвічувалася дужка станика, на шиї в неї був ґудзик, що застібав блузку, а біля гудзика — виріз, а вище — чудова шийка, заросла легенькими кучериками, а ще вище — голова із закрученою курдулькою — все оце кучмом зжер третій — отой червонолиций, я його не знав, але ці двоє називали його Петя.
— Чо’ баньки виставили, — сказав Петя. — Ану тримай! Так ми цю лєсніцю до вечора не поставимо!
— Заводь лівіш, — сказав Вовка Паразит.
— А по-моєму, тра правіш! — мовив Юрко Ворона.
І вони повели драбину, як гранд-даму, до того єдиного отвору в стелі, а в цей час у великі вікна увірвалося сонячне проміння і провисло в повітрі, як золоті ризи, — і все заграло, стіни дивно засвітились, але й цього разу в лаз драбиною дядьки не потрапили, бо, може, в них звідучора тремтіли руки, коли вони в бур’янах наливалися горілкою, а може, не так легко було тією драбиною маніпулювати…
Розчинилися двері, ввійшов чоловік у тенісці навипуск, у капроновому капелюсі з дірочками, з квадратним підборіддям і з чорними густими бровами, під якими поблимували також чорні круглі очка.
— Тримай! — гукнув Вовка Паразит.
— По-моєму, це тобі тра тримать, — обізвався Юрко Ворона. — Бач, не ставиться.
— Сама не поставиться, — спокійненько сказав Петя.
Чоловік з густими бровами йшов через залу й ворушив тими бровами, як тлустими п’явками. Іронічно всміхався, а кроки його лунко гучали. Він озирнувся перш ніж сховатися в інших дверях, і його білі зуби засвітилися. Саме в цей час зайшов ще один, власне, не зайшов, а прослизнув у двері — маленький, утленький, з рідким чубиком, із заячою губою, з блакитними очима, а чубик його зализувався на грушоподібній голівці, ніби був приклеєний до лисини. Чоловічок став, розтулив рота, задивився, повіки його закліпали.
— Проходьте, гражданін, — сказав Петя. — Не мішайте, пожалуста!
— Так ми її не поставимо, — мовив Вовка Паразит. — Тра вірьовку.
— Яку вірьовку? — спитав Юрко.
— До верху, знаїш, прив’язать. — Ти такий, шо начебто й не понімаїш.
— Да! — сказав Петя. — Кладімо, тра вірьовку, без того не обійдешся. Проходьте, гражданін.
Чоловічок пішов, озираючись. На його вустах також грала усмішка, але він не насміхався з цих трьох, як той п’явкобровий, а просто мав хороший настрій, а може, просто йому сьогодні всміхалося, а може, він трохи співчував дядькам, — вони тим часом поклали драбину на вимиту підлоту, просто в сонячну калюжу, розлиту по ній, і калюжа та майже перестала лискотіти.
— Перекурим, — сказав Петя. — А ти, Ворона, чеши за вірьовкою.
— До кого? — спитав, кліпаючи рудуватими повіками, Юрко.
— В завхоза спросиш, — сказав Петя.
Ворона слухняно подався до дверей, куди зайшли дівчина, чоловік у капелюсі й "гражданін" із заячою губою й приклеєним до лисини волоссячком, а дядьки витягли по "Прибою" і закурили, пускаючи звивисті клубені диму, і той дим, потрапляючи в сонячні стяги, в оті золоті, розвішані по залі ризи, просвічувався, вигинався, творячи сині зигзагоподібні пасма, які мінилися в промінні й грали жовто-синьо.
Зайшла дамочка з волоссям, вибіленим до мертвого і химерно закрученим у подовгастий рубець, з губками-бантиком, в білому піджаку й чорній спідниці, яка приховувала низько опущене осіддя, з коротенькими ніжками, взутими в білі на високому підборі туфлі.
— Тут ніззя куріть, — сказала дамочка. — Ви шо, не понімаєтє?
— А почему? — спитав Петя, мружачи око, бо на нього наплив синій дим.
— А потому, шо я так вам говору! — сказала владно дамочка.
Вовка Паразит і Петя зніяковіли і сховали недопалки в кулаки.
— А де ж нам перекур робить? — спитав Вовка Паразит з підхлібними нотками в голосі.
— На двор ідітє, — сказала дамочка і владно потупотіла коротенькими ніжками.
— Це шо — начальство? — спитав Вовка Паразит.
— Та навєрно, хрен їй під хвіст, — сказав Петя, витяг хустку й висякався з таким звуком, що луна аж сахнулася від стін.
Прийшов Юрко Ворона. Вони прив’язали вірьовку до вершка.
— Хай за вірьовку трима, в кого руки не трусяться, — сказав Петя, — бо в мене вони щось як не мої.
— Юрка хай трима, він у нас не пйоть і не курить, — мовив Вовка Паразит.
— Ну, давай, узяли! Пі-дій-май!
— Акуратніше, мать-перемать!
— Ти шо, Юрка, спиш? Тягни!
Йшла через залу маленька жіночка в окулярах. Мала на ногах схожу на капці взувачку і не йшла, а пливла. У ручці в неї був солом’яний кошичок, а на правій, на безназванному пальчику світилася величезна шлюбна обручка. Жіночка подивилася на дядьків, і її губенята презирливо скривилися.
— Це шо, вам сонце голову пече, що ви в шапках? — спитала вона презирливо і аж захиталася, запишавшись.
— Га? — спитали Петя й Вовка Паразит, спиняючи драбину.
— Питаю, чи вам тут сонце голову пече, що ви у шапках? — спокійно повторила жіночка.
— Нє, це шоб нам на голови глина не сипала, — сказав Петя.
— То це ви такі мастєра, що нову нам побілку поколупать хочете? — ще спокійніше спитала жіночка і знову аж захиталася, пишаючись.
— Не мішайтесь, женщина, йдіть своєю дорогою, — сказав Петя.
— Гм, піду директорші скажу, — мовила зневажливо жіночка і попливла, майже не торкаючись взувачкою-капчиками підлоги. — Тоже мені мастєра! Гнати б вас одсюда!
— Стій! — сказав Вовка Паразит. — Ну, не дають зарази работать!
— Да, це таке уїдливе, шо й мене розволнувала, — сказав Петя і раптом визвірився на Юрка. — Ти не тримайся за вірьовку, а підтягуй. Тоже знайшов лафу!
— А я й підтягую! — ображено мовив Юрко Ворона.
— Ге-ге! — засміявся, показуючи жовті зуби без кількох спереду, Вовка Паразит. — Недаремно його Вороною звуть. Ну шо, взялися?
Вони знову повели драбину, як гранд-даму, але й цього разу в отвір люка вона не потрапила.
— Тримай, чого гав ловиш! — крикнув Петя на Юрка.
— Безрукий, чи шо! — озвірився й Вовка Паразит.