— Галинко! — сказав я, схвильований, і зупинився.
І обійняв, і притиснувся до неї, і пригорнув її до себе, і відчув її притулену до моєї, тільки відділену одежею плоть.
— Давай сьогодні, — видихнув я, — станемо чоловіком та жінкою.
— Як так станемо? — трохи злякалася вона й відсторонилася від мене.
— Так, як всі люди стають. Будь моєю, Галинко. Сьогодні, мені здається, такий момент настав.
Але вона вже була від мене далеко. Я це відразу ж відчув. Уже ми йшли побіч, проте біля нас, між нами виросла прозора стіна. І я пізнав якийсь відчай за те, що таки поспішив і, здається, недоладно. Відчай за те, що злякався часу, і за цю стіну, що між нами знову постала.
— Чому мовчиш, Галинко? — спитав я. — Станемо чоловіком та жінкою?
— Станемо, — мовила вона, — але не зараз. Я не готова.
— А коли будеш готова?
Вона мовчала. Якось глухо й безнадійно мовчала. Може, я щось тут не розумів?
Знову її зупинив і почав цілувати. Вона задихалась.
— Галинко! — прошепотів я. — Хочу з тобою побути ще.
— Пора вже йти, — сказала вона тремтливими губами.
— І мені пора, — сказав я, — але сьогодні не можу так просто від тебе піти.
— Дурненький, — засміялася вона ніжно. — У нас же є завтра й післязавтра. І взагалі, в нас безліч часу.
Та я не був у тому впевнений, тривога з’їдала мене. Я раптом згадав темне пророкування її матері, і мені гостро повірилося, що немає в мене з нею часу, немає!
Знову кинувся до неї, почав цілувати, але вона вивернулась.
— Ти й так забагато сьогодні мав, — мовила, і то таким тоном, що я почав пригасати: погодження і взаєморозуміння з нею в цю хвилю не мав.
Такі дисгармонійні хвилі в нас бували, але нечасто. Зрештою, як покаже подальша оповідь, мав рацію я, а не вона, — нам губити часу таки не випадало.
Чинилося все те, про що оповідаю, влітку, коли я був удома на канікулах, коли наше кохання буяло, як і тодішнє літо, повне сонця, зелені, гроз, дощів, радісних ранків, повне тепла, спеки, рясних плодів на городах, у полях і садах…
Несподівану перепону в своєму любовному святі я зустрів з боку своєї матері. Галинка їй чомусь перестала подобатись.
— Як на мене, — сказала вона безапеляційно і владно, — такий хлопець, як ти, міг би знайти собі кращу дівчину.
— Але кращої мені не треба, мамо!
— Небагато в житті знаєш, отож послухайся матері.
— Що значить послухайся?
— А те, що тобі Галинка не пара. Вона з поганої сім’ї.
Це мене ошелешило. Стояв і мовчки на неї дивився.
— Нічого витрішки на мене ставити, — сказала мати. — Кажу те, що є, і хочу тобі добра.
— Хіба Іван Касперович був погана людина? — спитав я.
— А Олька, її матінка? — відрізала мати. — Колишня п’яниця, а тепер гадалка. Тоже мені ще! Ні, я не хотіла б, щоб ти брав дівчину з такої сім’ї. Не хотіла б, щоб ти навіть ходив із такою. Правильно кажуть: коли хочеш взнати дівчину, подивися на її матір.
— Але ж дівчину маю вибирати я, а не ти! — обурено мовив я.
— А мені отак спокійно дивитись, як вона тебе обкручує? Ну, вибач! Раджу тобі від неї відійти. Ну, не зразу. Такий хлопець, як ти, вартий кращої дівчини.
— Якої це кращої? — не зрозумів я.
— Інтелігентнішої, — мовила вона категорично. — Хіба в Києві мало гарних дівчат?
Мати вразила в найболючіше місце. Галинка, хоч і вчилася в інституті, розвитку була невисокого, книжок не читала, більше любила шити й в’язати, а інтелектуальним співрозмовником мені взагалі не могла бути. Я пробував її підтягти: водив на гарні фільми, давав читати чудові книжки, пробував говорити про музику й поезію, але тут у нас погодженості й справді не було. Однак те, що це сказала мені мати, а ще й так прямо, мене обурило і викликало протест. Я розсердився й грюкнув дверима. Вийшов на веранду, розчинив вікно й побачив Олега Велета, який стояв серед двору й тримав у долонях випале із гнізда пташа, ніжно до нього приговорюючи.
Олег усіх нас дивував. Щороку він виростав сантиметрів на п’ятнадцять, а в дев’ять років рости перестав, дорісши до двох метрів. У сім років він рішуче став перегравати Георгія Ковальчука у шашки й шахи; в школу його відправили вчасно, але там він не затримався: писати й читати вмів чудово, а задачі розв’язував для старших класів, чим завзято користувалися Карасики. Його навіть хотіла обстежити якась комісія, але він від неї втік.
— Мені, мамо, — сказав він Карасисі, — школа не потрібна, бо я й так усе те знаю!
Моя мати зацікавилася незвичною дитиною і принадила Олега до себе. Як учителька математики вона навчала його вдома й казала, що він вільно засвоює курс вищої математики. Але в нього було погано з мовами: українська давалася легко, російську засвоїти не міг. Зате запоєм читав книжки, їх постачала йому знову-таки моя мати, яка вважала Олега геніальним. У місто він ходити не любив, бо там на нього зглядалися, а іноді чіплялися гурти хлопчаків, зате любив блукати в полі над річкою — інколи його поривало, і він ішов незвідь-куди: в ліси, до річок Гуйви та Гнилоп’яті й ще далі, намагаючись не потрапляти людям на очі. Довіряв лише двом: Георгію Ковальчуку та моїй матері. Мене сприймав трохи насторожено, однак коли я йому показав кілька поетичних книжок, скажу, дуже добрих, і розтлумачив, що таке поезія, він нею захопився, а через кілька днів приніс кілька своїх надряпаних дитячим почерком віршів, які мене вразили метафорикою. Та законів ритму й римобудування він до кінця не збагнув, і я йому розтлумачив і це. Після того він легко пізнавав, де ямб, а де амфібрахій чи хорей. Я тоді був меломаном і вирішив прилучити Олега до класичної музики. Але тут легко не пішло, до музики він залишився байдужий і нею не зацікавився. Це було тим більше дивно, адже музику природи він сприймав, бо й сам був її дитям. Книжки читав у якийсь дивний спосіб: не рядок за рядком і слово за словом, а відразу вбирав зміст усієї сторінки, через що поглинав книжки з великою швидкістю. Але був маломовний і думки формував максимально коротко та сконденсовано. Через великий зріст мав незручності побутові: мусив спати на підлозі, а що квартира в Карасів була мала, то з теплом переходив у сарай, який перебудували навмисне для нього; до речі, в цій перебудові брали активну участь усі Карасі. Вони зробили там дощаний настил, подібний до полу в сільських хатах, — отам він до холодів і спав. Коли хтось заходив у наш двір незнайомий, він ховався, а так почав робити після тієї комісії, яка хотіла його перевірити і вивчити. М’яса й риби не вживав, бо це, казав він, "було живе". Характер мав незлобивий і спокійний, а коли бачив щось собі невідоме, очі його запалювалися. Возився з підбитими воронами, хворими курчатами, випалими із гнізд пташенятами, приволік якось пса із перебитими лапами й ніжно його доглядав; цікаво, що старий Карась на пса не спокусився, хоч той мав гарну шерстину. Мати його віддано любила й цвірінькала біля нього, як пташка біля зозуленяти. Олег міг завмерти на лавочці чи в траві, задумуючись, але своїх думок не висловлював і ні з ким ними не ділився; здавалося, що для вислову мав небагато слів — чи не тому мови йому не давалися. Тепер я думаю, що мені треба було звернути на нього більшу увагу, але в те останнє літо я був надто захоплений Галинкою і своїм з нею зближенням, тож на Олега зважав таки мало. Ми щодня виходили з Галинкою із двору й пропадали часом аж до ночі, забуваючи про їжу. Мали якесь невситиме прагнення бути разом і коли навіть на трохи розлучалися, то ці кілька годин здавалися нам вічністю. Стужені й осмутнілі, ми знову рвалися одне до одного, і тільки коли бували разом, нас ніщо не гнітило. Забивалися в захований куточок; я любив блукати пальцями по її тілу, в нас уже не було заборонених місць, вона так само любила блукати по тілу моєму; ми притискалися і могли лежати так годинами. Єдине, до чого Галинка ще не допускала, — до остаточного злиття. Вона того злиття чомусь боялася, я ж, хоч нестерпно хотів того, інколи навіть принижено просячи, але шанував її волю. Вона ж хитала заперечно головою і шепотіла незмінно: