— Нє, ви просто не знаєте, — мовила зовсім тихо Олька. — А я знаю. В ньому недобрий дух, я відчуваю це.
— Не смішіть людей, Олю, — сказала владно моя мати. — Це у вас галюцинації.
— Галюцинації? — стрепенулася Олька. — А що це?
— Дивно, що такого не знаєте, — сказала моя мати. — У хворих людей бувають привиддя, тобто бачать вони речі, яких нема, тільки вони їм ввижаються. Нездорова психіка, от і все пояснення. А може, й не психіка, а просто організм нездоровий. Машина й та зношується, а що ви хочете з людини? Тому вони й бувають, галюцинації…
— Може, ви лучче за мене знаєте, — сказала тихо Олька. — Я вчилась мало, а ви багато… А може, коли все, як ви кажеться, що ввижається… ну, як вам сказать… може, воно й справді є. Ну, здоровий того не бачить, а больний бачить, бо він уже трохи й начий… А начий, то наче й бачить… От і я бачу, багато такого, що й сказать вам не можу, але ж бачу і боюся, ой як я боюся, ви собі не придставляєте!
— А боятися нічого, — твердо мовила моя мати. — Бо те, що є, таки є, а чого нема, то й нема!
— Ви так щитаєте?.. А скажіть, ви бачите свої кості чи кості інчого? Нє! А вони є. Ренґеном просвітять — і побачите… Чи не може так буть: іначе бачиш, то й не те, що другі.
— Те все наука пояснює, — терпляче сказала мати. — То все закони природи, а ви про дурне заговорили. Забобони й бабські байки.
— А може, є такі закони природи, що їх наука ще не знає? — вперто вела своєї Олька.
Я був вражений цією розмовою. Попри все, Олька говорила розумно, більше того, розумніше від свого розвитку. Ні, вона безумна не була. Та мати моя вважала інакше. Хоч я й не бачив співрозмовниць, але добре відав, яким поблажливим, навіть знищувальним поглядом моя мати дивиться на знічену, розгублену, хоч зовсім не дурну Ольку.
— Вам треба було б показатися лікарю, — мовила мати. — Дасть вам яких треба таблеток, і все дурне вам з голови вийде. Ви ж боїтеся, правда?
— Боюсь, — сказала Олька. — Страх, як боюсь! Він же пожирає нас помаленьку, цей дім!
Мати розсміялася.
— Це ви вже щось зовсім дурне сказали, — мовила. — Не дім пожирає, а життя. Всім рано чи пізно, а померти треба. І, на щастя, ніхто не знає коли.
— А я от знаю, — зітхнула Олька.
— Не кажіть дурниць, — владно обірвала її мати. — До лікаря підіть. Ніхто цього не знає, і це велике щастя, що не знає! Бо інакше люди побожеволіли б. Отож тримайте себе в руках, Олю!
Олька встала. Я чув, як дернув підлогу ніжками стілець.
— Шось таке зі мною, не знаю шо, — сказала, скаржачись і ніби винувато. — І так мені часом страшно стає, заснуть не можу.
— Мине, — сказала мати, й собі встаючи. — Хай лікар випише, які треба, таблетки, снотворні, чи що… Потім зі своїх страхів сміятися будете.
— Але ж ми загинемо тут усі, — тривожно сказала Олька. — Усі, крім вашого сина!
— Хоч це добре, — засміялася мати, але швидко сміх обірвала. — Ідіть, Олю, до лікаря і не тривожте душі ні собі, ні мені. — І раптом додала несподівано. — Ідіть, бо і я, Олю, не залізна…
11
Рівно через рік, улітку, скінчивши школу, я подався до Києва вступати в університет. Агітував до того й Галинку, але вона такої сміливості не мала, через що вирішила вступати в місцевий педінститут. Нам обом поталанило, і ми стали студентами, тільки я вже вдома не жив, а вона залишилася при матері, яка за цей час стала ледве не професійною гадалкою — гадала на картах, а міліціонеру Гомзину, щоб мати собі спокій, сплачувала певну пеню, бо тими гаданнями таки заробляла, покинувши навіть роботу. Галинка скаржилася, що життя вдома стало неможливе, бо там весь час товклися люди, які конче хотіли довідатися, що їх чекає в майбутньому, — слава про Ольку як гадалку розійшлася ледь не по цілому Житомиру. Я ж уже не мав змоги стежити за життям у нашому домі, отож про все, що там відбувається, довідувався через листи, які писали мені мати й Галинка, тобто сприймав те життя уже не через своє, а через їхнє бачення. Дещо вони мені розповідали, коли я приїжджав додому, ну, й канікули, звісно, я проводив там, через що розповідатиму далі фрагментально, тим більше, що з моїм від’їздом люди в домі вмирати перестали й жили спокійним, навіть одноманітним життям, без особливих пригод та подій. Тривогу викликало інше: дім почав поступово валитись. Олька говорила після кожного нового обвалу, що це їм усім попередження, а валитися дім став трохи й дивно: якось через нього пройшла тріщина, причому всі, хто був у домі, почули якийсь тріск і двиготіння. Заявили у ЖЕК, прийшла комісія, дім обстежили й прийшли до висновку, що він, звісно, аварійний, але не настільки, щоб людей відселяти, та й відселяти було нікуди через гостру житлову проблему. Зрештою, всі заспокоїлись, а в ЖЕКу знову про них щасливо забули. Вдруге обвалилася цегла під вікном Червоної Шапочки саме тоді, коли там зібралася чесна компанія, тобто п’ятеро її подруг, і почали співати в такій дивній тональності, що дім удруге здригнувся, по всій Долині джерел тривожно замекали прив’язані кози, які вічно там паслися, і та обвалена цегла ледве не прибила Олега Велета, котрий у цей час стояв під стіною. Олега врятувало те, що ним кинула якась сила, тобто він відскочив од стіни, коли почувся тріск, і на те місце, де стояв, градом покотились уламки. Подруги Червоної Шапочки перестали співати і здивовано визирнули у вікно. Посеред двору стояв схвильований Олег Велет і розповідав сусідам, які вискочили на ту подію, що сталось і як він врятувався. Під цеглою стіни дому виявився дощаний каркас, отже, будинок наш зовсім не був цегляний, а дерев’яний, тільки обкладений цеглою, а дерево під нею, виявляється, зовсім струхлявіло. Приїхала комісія з ЖЕКу, згодилася ще раз, що будинок аварійний, і постановила: дірку закласти новою цеглою, на що пішло місяців зо три, тобто через такий час з’явилися майстри, поставили пожильцям вимогу вистарати їм, як вони казали, "по грамулі", — це вчинила Червона Шапочка, адже обвалилося під її вікном. П’яні майстри вивалину сяк-так заклали, замазюкали розчином чи, як вони казали, болотом і спокійнісінько відійшли — до речі, все це відбувалось у моїй присутності, бо я саме на той час навідався додому.