Коли ця чесна компанія збиралась у Червоної Шапочки, вікно при цьому, як правило, відчиняли, жінки пили самогонку й закусували, що Бог послав, а потім починали всі разом співати. Співали вони чудово, аж так, що всі пси на околиці починали їм підвивати, а кури навісніли й імітували, що несуть яйця, а котра була з яйцем, ті яйця губили в бур’янах, а потім дуже голосно кудкудакали, рекламуючи, що той символічний акт відбувся. Коти ж прожогом кидалися з двору геть, наче навіжені, а півень Червоної Шапочки, який сидів у цей час на вікні, прив’язаний на шворці, після кожної пісні махав крильми, витягував шию і урочисто-радісно кукурікав, від чого жінки верескливо сміялися, знову випивали й заводили нову пісню. Одне слово, гульня в бабусь бувала весела; я не можу переказати їхніх балачок, які велися при цьому, бо їх не чув ніхто. Правда, часом у вікні виростала урочиста постать у червоному капелюшку, брала півня в руки й пильно оглядала світ, ніби перевіряла, чи ніхто за ними не стежить; коли ж вона випивала, то ніс у Червоної Шапочки так само полум’яно розквітав, як і гребінь у її півня…
Тим часом у нашому дворі помалу виростав новий його мешканець Олег Велет. У два роки він уже був, як найменшенький з Карасиків, але не мав тієї вітряної прудкості, що нею відзначалися всі Карасики, а ходив повільно, перевальцем, ніби й невправно. До компанії братів він поки що не приставав, та й не пристане ніколи, скажемо наперед, зате чудово й чисто говорив, вимовляючи і "р", і шиплячі; часто його можна було побачити закляклого в траві, де він пильно розглядав усіляких кузьок, часто із ними балакаючи. Очі мав дивні, вони дивилися й ніби не дивилися на співрозмовника, а коли довше затримати зіткнутим із ними погляд, з’являлося неприємне відчуття. Олег мав невситиму жадобу до пізнання: ловив жабок, метеликів, мух, кузьок, жуків, хрущів, але ніколи їх не вбивав, а, добре розглянувши, випускав. Коли ж метелики, втративши в його пальцях із крилець пилок, не могли летіти, він тупав грубою ніжкою й кричав:
— Ну, лети, лети! Я ж тобі нічо не зробив!
Одне слово, дитина була трохи чудна, але ніхто не сказав би, що ненормальна. Він приходив до батька в сарай і, тицькаючи пальцем на ту чи іншу річ, питав: "Що це?" — і так могло тривати до безконечності, а коли Карасю набридало, і він відсилав сина додому чи погуляти, той червонів, знову-таки тупав ногою і казав:
— Чому не хочеш казать мені, шо то? Я хочу знати, шо то, а ти не хочеш казати!
Олег був негарний: головатий, із вайлуватим тілом, проте лазив скрізь, де тільки міг, до всього придивлявся, все пробував пальчиком, але навіть коли познайомився з кропивою чи десь різав або проколював собі того цікавого пальця, ніколи не плакав, а проказував поважно:
— Болить! Пожалій мене, мамцю!
Мати ту ручку обціловувала, і того було досить.
Коли ж калічився до крові, так само прибігав до матері й казав:
— З мене шось червоне тече!
Мати його ранку зав’язувала, що неймовірно йому подобалось.
У три роки він догнав середульшого Карасика і навчився від братів читати, причому читав чи не ліпше Карасиків; до речі, його ніхто Карасиком не називав, а тільки Олегом, або Велетом, бо він на карасика чи бекаса й справді не подобав.
У чотири роки він навчився писати й розв’язувати задачки, при тому до решти розбалував Карасиків, бо робив за них усі їхні домашні завдання, навіть найстаршому, який був у п’ятому класі; насправді ж Карасики були старші, бо вчилися важко, і кожен із них кількаразово сидів в одному класі по два роки, а старший Карасик — двічі, отже, за літами він мав би бути у сьомому. Одне було дивне в Олега Велета: він ніколи не сміявся. Завжди поважний та серйозний, а очі його дивилися на світ трохи й сумовито. Всіх знав і до всіх заходив додому, навіть до відлюдькуватої Ващучки, що ходила тепер з відкушеним носом і майже ні з ким не розмовляла, навіть до Гомзиних заходив, лише одна Червона Шапочка його за свій поріг не пускала, хоч він пробував зав’язати добрі стосунки і з нею. Найбільше любив бувати в нас і в Георгія Ковальчука, бо в нас були книжки, над якими він уперто сопів, а Ковальчук раптом знайшов у ньому вдячного слухача своїй повістей, Олег слухав їх як найцікавіші казки і захоплено світив очима, від чого Ковальчук був на небесах, бо ще не траплялося жодного випадку, аби хтось та й вислухав до кінця його повість. Ковальчук же почав вчити його гри у шашки та шахи і, здається, знайшов собі достойного суперника, принаймні до семирічного віку вони грали з перемінним успіхом, але більше вигравав таки Ковальчук. Був од свого партнера в захопленні і, коли я заходив до нього, казав:
— От ви пацани, разві ви пацани? Вот ето пацан, хоч іще малий. Це якийсь не пацан, а чудо. — Вунтеркіт.
— Вундеркінд, — поправляв його я.
— Да, унтеркіт. Он усіх вас за пояс заткньот. Только по-рускі разговарувать научиться не може.
— По-моєму, і ви не дуже можете, — казав я. — У вас же суржик.
— Я ж тобі говорив, шо ето спіціально. Як Ніколай Васільович Ґоґоль, Ну ти нікак не можеш понять, шó Ґоґоль по-рускі не умів разговарувать? А нє, він мішав і то, і другоє. А чому? А потому, шо рускій і український все равно.
Я вже був у той час, коли відбулася ця розмова, старший, уже в дев’ятому класі, через що ставився до Ковальчука поблажливо. Та й пора це вже була в мене така, що цікавився я не так іншими, як собою, з інших мене хвилювали хіба дівчата. Принаймні тільки тепер я збагнув, що Галинка не просто моя подружка, але й істота, повна таємниць своєї статі, отож і вона ці таємниці починала по-своєму демонструвати. Я захоплено вчив напам’ять печальні любовні вірші Генріха Гейне і полюбляв пробувати більше на самоті, ніж у компанії. Більше, я й Галинку почав побоюватись. А причина була в тому, що з товаришки-сусідки, з якою бачився щодня, з якою міг і любив потеревенити, навіть мав секрети, вона раптом, просто на очах, перетворилась у вельми милу дівчину; виразно округлилися перса, а тіло набрало гнучких та принадних форм; чи не через те вона від мене відчужилася, почала дивитися ніби і звисока, я б сказав, із погордою; навіть ходила тепер інакше, граційно похитуючи тілом, і вперше прийшла в мої сни гріховно: побачив її уві сні оголеною, був сам оголений, ми притискалися одне до одного й спрагло цілувались, а раз уві сні я увійшов у її тіло; коли ж прокинувся, то відчув під собою мокроту.