І мені здається, що час відступив назад, що я ще студент і їду додому, а які завше солодкі були ті поїздки, коли притулявся до шиби, а за нею починалася музика полів, музика лісків, долинок, мирних хат із простягнутою до неба рукою диму; від того щасливо завмирала душа і починали маритись якісь чудові дурниці. А вдома — тлустий кіт, величезний фікус, настінний зінгерівський годинник. Біля хати широко розсівся кущ бузку, який розцвітає в травні так, що освітлює цілий окрай і хату, аж подорожні озираються; часом аматори кольорового фото просять дозволу сфотографуватися біля того куща. Мати схвильована моїм приїздом, і так буває завжди, хапається, аби нагодувати мене, бо переконана, що я там, у великому місті, постійно голодний, що й справді не раз бувало; батько сидить на ослінчику й курить, вряди-годи кидаючи запитанням. За фахом він палітурник, від нього приємно пахне папером і клеєм, зрештою, від обох так пахне, бо, постарівши, ходили в парі по установах і оправляли ділові папери. Мати впоралася з приготуванням до обіду, стає поруч батька, і я вражаюся, які вони схожі поміж себе. І саме в цей момент пригадую давнього, бозна-де вичитаного афоризма: "Для того Бог дає жінку чоловікові, щоб вона була співучасником радості його й печалі", а ще "Як в одному тілі не може бути ніякого роз’єднання, так його не може бути між подружжям, що зв’язане нерозривними вузами спільного життя".
В моєму житті так не сталось. Дружина на мене аж зовсім не подібна, навіть поповнівши, і ніколи не була вона співучасником моєї радості та печалі, тобто зараз я й подумати не годен, що міг би чимось сокровенним із нею поділитись. І то тому, що тільки скажу я слово, як миттю заперечить, навіть недослухавши думки, а коли щось захочу вдіяти й пораджуся, то ніколи мене не підтримає. Бо в неї інтерес не я — а родина, біля неї й клопочеться, я ж мушу бути тільки другорядним компонентом її турбот…
Але про свою жінку в цих сонних півмареннях не хочеться думати. Бо синій птах мій полетів аж туди, в далекий, зниклий час, і я виразно бачу, як ми, там, у батьків, сідаємо за стола й говоримо. Нічого особливого й нічого розумного: про їжу, потреби й погоду, більше говорити нам ні про що, хіба старі оповідять місцеві новини: хтось помер чи одружився, когось побили чи хтось захворів. Але в ті хвилини бозна-чому ставало добре на душі, я напрочуд улагоджувався і заспокоювався, і зараз, у сонному півмаренні, вигулькує жаль: уже ніколи не зроблю такого вояжу, а в мене в сім’ї такої злагоди не буває, хоча назагал тут більш як гаразд, мирно й тихо, сонно й спокійно, але чи відчує хоч одна дитина: чи моя дочка, чи її син, отой святий спокій, дивлячись на нас, що його відчував, дивлячись на старих своїх, я…
Ми ніби сидимо у голубій кулі, а може, ми — у череві голубого птаха, що його випустив у світ мій сон, і той птах — літак, якого не виробляють на заводах; синій димок куриться від батькової цигарки, він уже поїв і знову перебрався на ослінця, де схилився й поклав руку ліктем на коліно, а долонею підпер щоку. Мати прибирає зі столу, рухається безшумно й повільно, а на вустах її м’яка усмішка.
— Ну от, вивчишся у своєму інституті, і що робитимеш? — питає батько.
Я відповідаю. Батько сидить і курить. І в тому, як підносить цигарку до рота (ніколи не сигарету), і по тому, яка була ота рука, жилава, зморщена, із сильними, чіпкими пальцями, я помітив, що має щодо моєї роботи якогось сумніва, щось йому в ній не подобається, що в нього якась власна логіка, яка ховається, однак, неприступно для мене.
— Зате не гнутиме горба, як ти, — твердо каже мати від порогу, бо саме входила, віднісши на кухню тарілки. Засвітила до мене теплим сивим поглядом.
— А я нічого не кажу, — відповідає похапцем батько. — Що я кажу?
І мені стає ніяково. Бо не так розумію, як відчуваю якусь віддалену істину: всі батьки хочуть, щоб їхні діти заступили їх у світі, а отже, коли вони добрі майстри, найбільша приємність була б для них, щоб сини їхні могли заступити і їхнє ремесло. Так було принаймні колись. Але так уже давно не є, і батько з матір’ю це чудово розуміють. Бо, крім того, що хочуть, аби син заступив їх, не менше бажають, щоб син пішов далі й став на вищій щаблині цього світу. Отож батьковий сумнів бовтався десь посередині між цими умовиводами, а що й сам не міг дати доброї відповіді, тим і мовчав. Мовчав і пускав синій дим, такий же синій, як і птах, у якому зараз ми летіли. Відверто кажучи, на історичний факультет я пішов не тому, що мене вабило знання минулих епох, а тому, що туди легше було вступити, принаймні не треба було складати іспита з іноземної мови, якої в нашій школі мене не зуміли навчити, бо вчитель наш сам тієї мови не знав, а того, чого не знаєш, навряд чи навчиш. Зрештою, й сам добре не відав, що мене чекає; оте "потім", про яке допитувався батько, було й для мене, як крихкий і хиткий, мов холодець, морок, я ж мав сісти до того холодцю, взяти виделку й махати, вдаючи, що вельми мені смакує. Коли казати відверто, й досі не знаю, ким би хотів стати: мене ставало на короткочасного порива та й то не раз за підказкою, — ось образ іще одного колапсу в моєму житті. Батькові щодо цього було легше, він перейняв фах батьківський і дідівський, отож навички мав не лише здобуті персонально, а й на генетичному рівні. Одначе мене родинне ремесло аж нітрохи не приваблювало, і всі спроби батькові в дитинстві та юності залучити мене до нього так жодного результату не дали. Ось чому, думається мені, я такий сонливий у цьому світі й просипляю вільний від роботної зайнятості час, і це як погук виткої нитки, але не тієї, червоної, чи зеленої, чи сірої, що плететься на кухні в руках моєї жінки, ця ж нитка без видимої барви, але невідь-чому збуджує в душі щось таке, чого не розумію, бо воно за далекими хвилями, воно, як кілька пожовклих від часу листків, як старовинна книга, прочитавши яку, раптово відчуваєш, що кров пульсує жвавіше, з’являється й теплота, і це подобає на монотонний хід зінгерівського годинника, а може, його подзвін, хрипкий, стародавній, але виразний, а може, та нитка якось пов’язує мене із запахом книжок, що їх носив батькові на оправу старий Янишевський. Онде бачу: розчиняються двері, і в ту синю кулю, що мариться мені, входить чоловічина, зігнутий у карку і в смішних залізних окуляриках, очевидно вельми старих. Ось він розв’язує тремтливими пальцями шворку, що обкручувала газету, газета розпадається, як шкірка помаранчі; всередині не так книги, як купа пожовтілого й пошарпаного паперу. В батька при вигляді того паперу засвічувалися очі, він підходив, ніби навшпиньки, ніби перед ним розчинявся бозна-який скарб; Янишевський при цьому всміхався тихою і щасливою усмішкою. І обох єднало в цю хвилю щось дивне, те, що починаю розуміти лишень зараз. Батько не на жарт зворушений, у нього легенько тремтіли пальці, очевидно, вже кортіло узятися до того мотлоху, мудрість якого він ніколи не пізнає, бо ніколи не читав книжок, які оправляв. Мінялися тоді з Янишевським ролями: до книжок підступав батько, ніби ставав їхнім володарем на певний час, а Янишевський відступав убік, знімав смішні окуляри й протирав їх помнутою хустинкою, що давно колись була біла, а тепер сіра. Найбільше любив, коли Янишевський приходив у вказаний час і батько викладав з тумбочки на стола лискучі, оновлені томи, від яких пахло клеєм, тим самим, яким пропах сам; відтак уже Янишевський підходив до столу крадливою кошачою ходою, і вже в нього тремтіли руки, а батькове обличчя засвічувалося тріумфальною усмішкою, начебто сотворив чудо, бо він справді сотворив із тією купою негодящого паперу чудо. В дверях завмирала не менш горда мати, бо роботу робили разом, тільки мати десь углибині, бо не вона була майстром, а він, бо без його вправності і її робота була б ні до чого, отож і усміх на її лиці був не такий урочистий і тріумфальний, а швидше як тінь тієї усмішки. Не знаю чому, те дійство біля столу захоплювало й мене, малого, відсунутого десь у кут і ніби неприсутнього, бо на мене ніхто тоді не зважав, отож світив очима зі свого кутка і захоплено дивився, як тихою ходою, ніби крався, підступав до книжок Янишевський, як на його обличчі запалювалося здивування, відтак обоє вибухали тихим щасливим і рокітливим сміхом. Мати в дверях похитувала головою, але я всього того довго не витримував, бо вони починали говорити про роботу, обмацували книги, роздивлялися, отже, відчуття чуда зникало, тож пирхав і біг бити на вулиці футбола. Згодом такі речі мене взагалі перестали цікавити, бо те, що відбувалося, бачилось як щось мертве й малопотрібне. Куди реальнішим і живішим відчувався туго надутий м’яч, якого можна було сильно вдарити ногою, і він, пружкий і дзвінкий, з хуком здіймався в повітря, а коли дивився на нього в небі, то він здавався мені сонцем, що падає на землю, відтак мій черевик підхоплював його з льоту і скеровував у ворота, де стояв найближчий мій приятель, який гарно й зручно в польоті хапав м’яча обіруч і, підтисши до живота, котився разом із ним у зелену, аж соком бризкала, траву…