— Болить мені тут! — вдарив себе в груди дядько Володя. — Ізвінєнія в тебе хочу просить, бо і я чоловік. Чоловік, а от жизні нема! Часом я думаю, лучче б було і не женитись. Тра тобі баба — картинку повісь. І гарна буде, й тиха, не гризтиме голови.
— Так, це непоганий вихід! — засміявся татко. — Картинка — це непогано придумано.
— Да, спокійні вони на картинці. Шо не скажеш — і слова проти не мовить… Прийдеш п’яний — і нічо! Смердить од тебе — і нічо! І нікакіх проблєм. Я на дачці мав собі таку, на картинці — заглядєніє дєвочка!.. Я й приїхав, щоб тобі про своє положеніє розказать. Не по телефону, а тако: морда в морду. Думаю, може, й поймеш…
— Чого ж, — сказав татко. — Я все розумію. Через це й узяв її до себе.
— Да, ти человєк! Я не человєк, а ти человєк!..
— Всі ми люди, — сказав татко.
— Я б може, тоже по-українськи, по-культурному балакав, але та зміюка, ха-ха, ха-ха — хохол, каже! А коли хохол, то й не человєк?
— Коли ти їдеш? — спитав татко.
— Ну, як не маєш нічо проти, то завтра зранку й поїдемо. Де мені тут у вас, на головах сидіти?
— Чого ж, гостюйте, скільки хочете, — сказав татко.
— Нє! Гості добрі, коли скоро йдуть, — дядько Володя раптом захлипав — плакав, чи що?
— Перестань, Володю, — тепло сказав татко. — Я ж тобі своє виповів.
— Дай я тебе хоч поцілую! — мовив дядько Володя.
— Ну, це вже не треба! Іди спати!
— Да, конєшно! — Дядько Володя встав. — Піду спати! Піду в машину, бо ті бандюги з бур’янів мені її рознесуть.
— Це вони можуть, — сказав татко. — Валяй!
Дядько Володя "поваляв", тобто пішов зигзагами, а біля дуба засторчував і схопився за стовбура, обійнявши його.
— Ти на мене не сірчаїш? — спитав у татка.
— Я ж тобі все сказав! — мовив татко. — Валяй!
Дядько Володя "поваляв" далі, тобто поплентався по стежці, а я тихо виліз зі схованки. Чомусь мені жаль стало дядька Володю, а ще більше татка, і я не втримався, щоб до нього не підійти.
— А, це ти, синку? — тепло спитав він, обіймаючи мене за шию. — Іди спи, а я трохи посиджу.
— Може, я посиджу біля тебе? — спитав я.
— Будь ласка, — сказав татко. — Посидимо разом.
Ми сіли, він знову обійняв мене, і я відчув запах його тіла. Запах найріднішої мені людини, яка єдина могла б мене зрозуміти, коли б я зважився й оповів, що зі мною сьогодні трапилося. Але я нічого йому не розповів, а тільки щільніше пригорнувся до нього, бо тільки цього від нього потребував.
12
Дядько Володя від’їхав зі своїм виводком, як і казав, уранці. Прокинувшись і прийшовши під дуба, де мама розкладала сніданок, він сповістив, що йому зле спалося, що хтось його машину пробував штовхати, і у двері шкробало, а коли він схоплювався, від машини розбігалися якісь тіні, а коли вискакував назовні, довкола нікого не було. Потім довго не міг заснути, а коли засинав, знову починалося все спочатку.
— Це ти вчора перебрав, — сказав добродушно татко, він уже біг на роботу й не мав коли вислуховувати романтичні нічні пригоди дядька Володі.
— Не знаю, — мовив дядько, — як я й за рулем висиджу.
— Побудь ще день! — запропонувала мама, а бабця, яка нагодилася на цю розмову, аж очами блиснула — їй увіч не хотілося, щоб гості затримувалися. Другий, хто того не бажав, був я: з жахом думав, що було б, коли б ці дівчатка ще й на сьогодні тут залишалися. Дядько Володя, однак, залишатися відмовився, бо в нього, мовляв, не відпустка, а відпросився з роботи.
— А мені здавалося, ти у відпустці, — сказала мама.
— Ну да! Я відпросився на пару днів по телеграмі! — сказав дядько.
— Как смєшно папа г’рит по-украінскі, — пропищала старша дівчинка, і вони всі три захихикали.
Баба Ганя вже також сиділа за столом, але якась понура.
— То це ти мене тут покидаєш? — спитала в сина.
Дядько Володя поморщився, але не сказав нічого. Я сидів од дівчаток окремо й намагався на них не дивитися, хоч добре відчував: вони на мене аж лупляться. Татко тим часом побіг на роботу, потиснувши руку дядьку Володі.
— Звиняй, шо не можу у вас довше побуть, — сказав дядько. — Ну й голова тріщить!
— То, може, похмелишся? — спитала мама.
— Нє, ніззя. Я за рульом, — поважно сказав дядько Володя.
Ми вийшли з-за столу, молодша дівчинка підійшла впритул до мене й прошепотіла:
— І напрасно ти вчера со мной не остался. Я била би нєжная, а тє двє дурочки билі груби.
Я аж кинувся на те слово, виявляється, сестри їй усе про мене розказали.
— Дурачок! — сказала Таня, задерла кирпулю й відійшла.
Очевидно, мала рацію, я був не тільки "дурачок", а й бельбас. Видихнув із себе повітря і відійшов до гойдалки, цього разу порожньої — палали мені щоки.
Але це була ще одна моя помилка. Бо до мене відразу ж підскочили старша і середульша дівчатка, середульша затулила мене від дорослих, а старша боляче щіпнула мене в сідницю.
— Ти, мальчік, імпотент! — сказала середульша. — Я вчєра своїми глазамі віділа.
Вони зареготали й покинули мене, уже зовсім звареного; до речі, це було слово, якого я не знав, але розумів, що воно дуже й дуже образливе.
Більше дівчатка на мене ніякої уваги не звертали, вони весь час між собою шепотілися (притому всі три) й посміювалися, але я намагався на них не дивитися. "Господи, — молився я. — Хай би вони швидше їхали!"
— Мене твій знову цієї ночі бив! — заявила мамі баба Ганя. — Все тіло в мене в синяках!
— Ну, що ти мелеш! — зірвалася мама. — Він і в хату не заходив.
— Ти спала, — вперто вела своєї баба. — А він тихенько зайшов і бив мене палкою.
Бабця підтисла долішню щелепу під горішню, постояла, постояла і раптом зникла, ніби її й не було.
— Ти, мамаша, свої фантазії брось! — строго сказав дядько Володя. — Скажи спасібо, шо тут тібя приютілі. А ти на ніго наговарюваїш!
— Я хочу додому! — вередливо сказала баба Ганя й заплакала. — Мене тут колять голками і б’ють палицями… Може, я оце й піду? Не знаю, правда, чи дійду.
— Піди, піди! — сказала сердито мама й бахнула перед матір’ю тарілку, повну картоплі з трьома котлетами — з того, що ми не доїли, хоч за столом баба Ганя вже начебто й снідала. Дівчатка зареготали на повний голос. — Недовго тобі й іти, сімдесят кілометрів.
— Може, якось і дійду, — сказала невпевнено баба Ганя. — Не знаю!