Тривожні дзвінки сколихнули всю поліцію. За кілька хвилин біля широких сходів темно-сірого будинку міністерства вишикувалась колона чорних швидкохідних машин.
Хуано Шліссер впевненим кроком спортсмена спустився з другого поверху, зійшов по сходах до машин. Особистий водій догідливо відчинив перед ним дверцята лімузина.
Міністр радісно оглянув довжелезну колону, підморгнув шоферу, який улесливо посміхнувся.
— Ну, поїдемо на полювання, Діане?
— І добра дичина, шеф?
— Напевне… Рушай. Національний банк.
Пронизлива сирена сколихнула вулицю Алькала. Колона чорних машин, набираючи швидкість, помчала по місту. Рух на бічних вулицях зупинився. Регулювальники пропускали колону без жодної затримки.
За кілька хвилин лімузин міністра зупинився біля присадкуватого жовтого будинку Національного бан-ку, який знаходився на тій же вулиці Алькала. Лава охоронців у сірій уніформі стримувала натовп цікавих пе-рехожих. З чорних машин сипонули полісмени.
Шліссер вийшов з лімузина, похмуро оглянув натовп.
— Розігнати!
Почулася різка команда, але вона потонула в шумі голосів натовпу. Охоронці були безсилі розігнати йо-го. В душі Шліссера прокинувся інстинкт старого поліцейського пса. Ось де нагода організувати "інтермедію"! Ха-ха! Він би зараз всипав їм, чоловік сто відвідало б тюремного хліба. Хай дякують, що тут такий незвичайний випадок у банку.
— Вони не слухають! — Підскочив до міністра начальник охорони. — Що накажете?
— Залиште поки що. Потім, — кинув міністр і рушив до сходів банку. Полісмени кинулись слідом за шефом.
Назустріч Шліссерові йшов товстенький лисий чоловічок. Його вибалушені очі занепокоєно бігали. По обличчю котився рясний піт. Це був Пірено — президент Об’єднаного національного банку. Він простягнув руку з коротенькими пальцями до міністра.
— Сеньйоре Хуано! — зарепетував президент. — Я вас благаю, скоріше, скоріше!
Міністр енергійно стиснув кулак, підняв його догори.
— Порушник тут, у кулаці. Ви ж знаєте, що від мене ніхто не виривався. Ведіть.
Пірено рушив через вузькі двері в підземелля. За ним — міністр і десять полісменів, озброєних автома-тами. Вузькі коридори вели все глибше й глибше. Шлях освітлювали запилені лампочки, заґратовані товстим почорнілим дротом.
Інколи дорогу перегороджували масивні металічні двері. Тоді президент набирав певний номер на диску, і двері відчинялися, підкоряючись умовному сигналу.
— Останні двері, — нарешті прошепотів Пірено, оглядаючись. Міністр подав знак. Полісмени насторо-жилися. Президент тримався рукою за груди, знесилено спираючись на стіну.
— Досить сентиментів, — буркнув Хуано Шліссер. — Відчиняйте.
Двері безшумно відчинилися. Шліссер рішуче відсторонив президента й перший вступив до складу. За ним шмигнули полісмени.
Низьке склепінчасте приміщення, заставлене ящиками та сейфами, було залите яскравим промінням лю-мінесцентних ламп. Поліцаї зразу побачили порушника.
— Руки вгору! — люто загримів міністр. Команда адресувалася високому худорлявому чоловікові, що стояв біля великого ящика з мішками, наповненими золотими пластинками. Чоловік спокійно повернувся. Зда-валося, ніби він господарював у себе вдома, і візит непроханих гостей здивував його. Порушник оглянув поліс-менів, міністра, президента, знизав плечима. На сухому вольовому обличчі промайнула посмішка, великі сірі очі іронічно примружилися.
— Руки вгору! — наливаючись кров’ю, повторив Шліссер.
Полісмени загрозливо висунули наперед дула автоматів:
— У цьому нема потреби, — почувся спокійний голос. — Зброї я не маю. Опору, як бачите, не чиню.
— Бидло! — крикнув старший полісмен. — Та ти знаєш, що з тобою говорить сам сеньйор Шліссер!
— О! — ніби дражнячись, засміявся порушник. — Я й не знав, що зацікавлю таку високу особу.
— Хто ви? — рикнув Шліссер.
— Лосс. Алессандро Лосс, якщо це вам що-небудь говорить, — зловтішно відповів злочинець.
— Чорт побери, коли я що-небудь розумію. Як ви сюди забралися?
Лосс мовчки поглянув униз. Погляди присутніх теж мимоволі ковзнули туди. Біля ніг порушника лежали купи золотих пластинок. Вони були кинуті напризволяще.
Що таке? Чому злочинець не бере дорогоцінностей? Схоже на те, ніби він грався ними. Але тоді неясно, для чого він прийшов сюди…
Тінь тривоги й неспокою промайнула по обличчю Лосса. Нарешті він махнув рукою, ніби відповідаючи якимось таємним думкам, і рішуче повернувся до міністра.
— Чого ви хочете від мене? — запитав спокійно. Запитання було поставлене таким невимушеним тоном, що
Шліссер заїкнувся від несподіванки. Він розгублено поглянув на президента, на полісменів і силувано засміявся. Такий зухвалий злочинець зустрічався йому вперше.
— Ні, ви чули, сеньйори? Що ми хочемо від нього! Шановний грабіжнику, дорогенький злодію! Я хочу запросити вас до себе в гості, на чашку кави. Я вельми прошу, якщо вам буде завгодно, чорт би вас побрав!
— Я згоден, — серйозно відповів Лосс.
Поліцаї зареготалися. Президент банку розгублено розвів руками. Шліссер аж потемнів од гніву.
Грабіжник рішуче ступив крок уперед між рядами полісменів. Міністрові здалося, ніби Лосс іде не по твердій землі, не по бетону, а по трясовині. Ноги його неначе пружинили. Що таке? Галюцинації чи що? А втім — пусте. Перевтомлені нерви…
Лосс почав підніматися по сходах. Шліссер полегшено зітхнув і рушив услід за полісменами, які супро-воджували дивного злодія.
Небачена зухвалість
Лосс зупинився на сходах, примружився від яскравого проміння сонця. Юрба, ледве стримувана охорон-цями, зашуміла. Почулися вигуки обурення і схвалення:
— Молодець!
— Оце так! Пробрався до центрального складу. Золота голова, такому бути б міністром.
— Я на місті уряду ввів би розстріл отаким. Якщо він так легко пробрався в підземні склади, то що гово-рити про наші будинки.
— Сам наїв морду, а мрієш про розстріл інших. Ти думаєш, він поліз до банку від хорошого життя?
— А ти не дуже! Сам, видно, з таких!.. Коли хочуть їсти, то йдуть працювати, а не красти.
— Ей, хлопче! Розкажи свій секрет — може пригодиться.
— І не сором. Такий молодий — поліз красти…
Весь цей вихор вигуків ринув на Лосса, але обличчя злочинця залишилося незворушним. Він зверхньо й гордовито оглянув юрбу, владно махнув рукою Шліссеру: