"Пілюля викликає стан, подібний до смерті. Серце не б’ється, легені не працюють, але свідомість зали-шається. Вас вивезуть на кладовище, біля підніжжя гори. За півгодини "смерть" проходить. Інше залежить од вас. Груди вам пробивати не будуть — із наглядачем домовлено. Робити це треба в наступну середу. Будьте мужнім. Пам’ятайте адресу. До побачення. Знищіть записку".
— Товаришу, що це значить? — скрикнув Лосс і підвів голову. Йому ніхто не відповів.
— Де ви, Морісе? — занепокоєно запитав Алессандро, схоплюючись на ноги.
Лосс злякано оглянув камеру. Адже Моріс щойно стояв тут, біля стіни. Тільки що він розбудив його і вручив цей дивний папірець. Де ж він?..
Ось купа ганчір’я, де Моріс спав. Ось цебер для помий. Вікно, як і раніше, заґратоване, не пошкоджене. Двері не відчинялися. Що ж трапилося? Чи не став француз привидом, так як мріяв?
Що б там не трапилося, але Моріс Потр зник. Його в камері не було.
Суперечка в темряві
У середу ранком із Бургоса виїхав чорний лімузин. Він узяв напрям на Сантандер. Поряд із шофером си-дів огрядний чоловік, він недбало розглядав навколишні краєвиди. Це був справжній стопроцентний янкі. По-стать чоловіка облягав підкреслено модний клітчатий костюм, у куточку рота диміла сигара. Майже половину обличчя закривали велетенські окуляри химерної форми.
Чоловік поводив себе, як звичайнісінький турист. Він часто зупинявся в попутних селищах, фотографу-вав цікаві місця, людей, тварин.
Не доїжджаючи до перевалу біля гори Вальнера, турист дав знак повернути ліворуч. Шофер, очевидно, чекав такого наказу. Лімузин звернув з автостради й упевнено помчав кам’янистою гірською дорогою, що зви-валася поміж скелями.
Вечоріло. Сонце хутко котилося донизу. В цей час турист в’їхав у малесеньке селище, де жили наглядачі й вартові каторжної тюрми Санта-Пенья. Лімузин зупинився біля невеликої халупи з плоскою покрівлею. Шо-фер просигналив, потім вийшов із машини й підняв капот. Із радіатора повалила пара.
У воротах з’явився чоловік. Застібаючи мундир наглядача, він похмуро поглянув на машину, злісно виз-вірився на шофера.
— Якого біса потрібно? Чому сигналиш, мільйон кольок тобі в печінку?
— Тихше, сеньйоре! — посміхнувся шофер. — Зі мною американець. Турист. Добре, що він не розуміє іспанської мови.
— Плювати, — пробурмотів наглядач. — Та чого ж тобі чи йому треба, ворони б вас розклювали?!
— Води! — лаконічно пояснив шофер. — Бачите, сеньйоре, вода закипіла!
— Бери, біс би тебе забрав! — прохрипів наглядач. — Ось там, у дворі, колодязь і відро.
Із сусідніх дворів висунулися зацікавлені обличчя. Сусіди наглядача не втрималися від сміху, коли почу-ли, якою добірною мовою він розмовляє з туристом.
Янкі висунувся з машини, кивком підкликав негостинного господаря.
Той підійшов, бурмочучи собі під ніс різні прокляття.
— Що… то є? — немилосердно калічачи іспанську мову, запитав турист, показуючи рукою.
Наглядач обернувся. Американець мав на увазі темно-коричневу споруду, що, ніби якась хижа тварина, вмостилася на широкому виступі під горою. В багровому промінні сонця, яке все нижче котилося до заходу, ця будівля здавалася особливо зловісною.
Наглядач недобре всміхнувся, почухав п’ятірнею волохаті груди, хмикнув під ніс.
— Щоб знати, сеньйоре турист, що то за штука, треба посидіти там, — іронічно пояснив він під загаль-ний сміх сусідів, які слухали розмову. — То каторжна тюрма Санта-Пенья.
— Санта-Пенья! — схвально вигукнув янкі. — Фотографія!
Він вихопив фотоапарат, націлився. Але наглядач рішуче відсторонив його своєю рукою.
— Не можна!
Турист здивовано озирнувся навколо, знизав плечима.
— Що то є?
— Не можна, — похмуро підтвердив наглядач.
У цей час шофер закінчив заливати воду в радіатор. Він з тріском опустив капот, відніс відро на подвір’я.
— Спа… сибі, — каліченою мовою промовив янкі. — Візьміть…
Він простяг кілька асигнацій. Машина рушила з місця, закутавши курявою наглядача.
— Їздять тут, хай би на вас чорти їздили від народження до самої смерті, — буркотів він, пожадливо хо-ваючи до кишені негаданий заробіток. Потім хутко зайшов на подвір’я, прибрав відро й почав готуватися до роботи.
— Ще й незадоволений, Крокодилище, — злісно перемивали кістки наглядача сусідські жінки. — Везе ж такому виродку. Ні за що ні про що одержав гроші.
А турист, помилувавшись гірськими пейзажами, звелів шоферу зупинитися на узбіччі дороги. Розіслав-ши на траві килим, він заходився знищувати смаженого індика, запиваючи його приємним іспанським вином.
Навколо потемніло. Ніч владно насувалася на гори. Лімузин не рухався з місця.
Янкі встав із килима й почав занепокоєно ходити по вузькій дорозі. Щохвилини він позирав на циферб-лат годинника. Стрілка наближалася до цифри "9". Нервове напруження зростало. Турист кілька хвилин при-слухався до звуків ночі. Він ніби чекав чогось. Погляд його був спрямований туди, де біля підніжжя гори Валь-нера ледве помітно блимали вогники тюрми Санта-Пенья.
Стрілка годинника показала "9". Турист приглушено сказав:
— Сигнал.
Шофер мовчки виконав наказ. З правого боку лімузина спалахнув плафон. Зелений вогник засяяв у тем-ряві.
Турист завмер, прислухаючись. Але з боку гори Вальнера не долітало ні звуку.
— Невже невдача? — прошепотів янкі. — Невже не вийшло?..
В темряві з’явилася постать. її поява була такою раптовою, що шофер тихо скрикнув.
— Цсс! — засичав турист. — Це він.
Постать повільно наближалася. Здавалося, ніби вона брела по сипучому піску. Людина йшла зовсім без-звучно. Ніби привид вийшов з гірських ущелин і вирішив налякати подорожніх.
Янкі похапцем витягнув якийсь флакончик, відкрив його й тримав напоготові. Ось темна постать поряд. Судорожно скарлючені руки, сповнені жахом очі, скривлене болем обличчя. Вуста ворушаться, але не чути жо-дного слова.
Турист підніс до вуст людини флакончик, вилив у рот кілька крапель рідини. Хвилина — і важкий стогін вирвався з грудей невідомого. Він похитнувся, впав на дорогу, схлипнувши від неймовірного напруження. По-тім, опанувавши себе, важко звівся на ноги. Турист підхопив його під лікоть, гарячково зашепотів:
— Швидше! Не можна втрачати ні секунди!