— А що, як вона не вийде?
Занепокоєння юнака нервувало Дуку, власну тривогу він принаймні ховав у собі.
— Не стануть же вони вічно там сидіти. Одне з двох: або вони не запідозрять нічого, сфотографують її і відпустять, або щось викриють і постараються утекти.
— А як же Лівія?
Ну що ж, Дука теж думав про Лівію, і це була не думка, а скорше заклинання. Тому він нічого не відповів.
Хвилин у годині шістдесят, і вони минали одна по одній, підліток, який спав у будиночку, прокинувся від гуркоту тягача на дорозі й визирнув надвір: "джульєтта" і двоє чоловіків були ще тут, він згадав про п'ять тисяч лір, закурив і почав міркувати, як йому ці гроші витратити.
Власне, було ще тільки двадцять п'ять хвилин на третю, Дука мав лише прикинути, скільки часу потрібно фотографові, щоб використати всю плівку "Мінокса". Він цього точно не знав, бо все залежало ще й від моделі, але подумав, що не більше, ніж півгодини.
Давіде розумів, що краще мовчати, але був уже на межі.
— Невже нам лишається отак сидіти й чекати? — спитав він.
— Так. — Дука глянув на годинник: минуло майже півгодини, як Лівія вийшла з таксі. — Нам лишається саме сидіти тут і чекати.
Нарешті вони діждалися: з кооперативу "Улісс" вийшло двоє чоловіків, один із них був водій "мерседеса", тепер він, здається, поспішав, тоді як другий плентав нога за ногою. А зараз, не мине й секунди, з цього ацтекського храму вийде й Лівія. Але ті двоє рушили до "мерседеса" і начебто збиралися втікати.
— Спробуй перекрити їм шлях,— сказав хлопцеві Дука. Тепер трьохсот-метрова відстань до будинку стала неабиякою перешкодою, зате вони мали й перевагу: машина стояла напоготові, з відчиненими дверцятами, лишалося тільки ввімкнути мотор. Ті двоє відчиняли дверці своєї МЗДЩНИ. "мм^
Давіде рвонув з місця навпрошки, зрізав алейку, пролетів двісті метрів дороги й націлився на радіатор "мерседеса", поклавши собі протаранити його.
"Мерседес" крутнув убік, шлях на Мілан, де він міг загубитися серед транспорту, був йому відрізаний, і він погнав дорогою на Мельцо, тоді як Давіде загаявся, даючи задній хід, щоб кинутися навздогін. Водій "мерседеса" гнав дуже впевнено майже пустельною дорогою, виграв ще метрів триста, летів просто як літак, і тоді Дука сказав хлопцеві щось неймовірне:
— Навіть якщо не здоженемо — не хвилюйся, візьмемо їх згодом.
— Я вже їх узяв,— сказав Давіде. Він не тільки був упевнений у своєму вмінні водити машину, а ще й засліплений люттю. Так ніби машина поперед них була якимсь нікчемним мопедом — ще секунда, і він його обійде.
— Дивись, повертають! — застеріг Дука. Мав би ще й додати: пильнуй, стрілятимуть,— але він цього не сказав; якби ті стріляли, то Дука з хлопцем виявилися б геть безпорадними.
І справді, щоб уникнути блокування на дорозі, ті в "мерседесі" звернули, очевидно, збиралися несподівано спуститись униз і гнати полем. Якщо вони діяли так, значить, не озброєні, а якщо не озброєні, значить, покійники, оскільки дорога, на яку втікачам довелося звернути, виявилась обрубком у сотню метрів, який уривався перед сироварнею.
Кури злетіли в повітря, посаджений на довгий ланцюг собака, виючи, спробував злетіти й собі, селянка в штанях, бюстгальтері й солом'яному брилі завмерла з вилами в руках, угледівши, як перед нею вибухають два автомобілі — їхнє різке гальмування, гуркіт і скрегіт більше нагадували вибух. Четверо дверець обох машин відчинились одночасно, проте Дука й Давіде виявилися прудкішими. Дука вхопив бандита, перш ніж той устиг збагнути, що його впіймано, стукнув черевиком у живіт, бандит простягся в курищі перед сироварнею, скиглячи й кленучи долю.
Давіде впіймав другого і тримав його за руку, не чинячи насильства, а той хирлявий педераст вільною рукою обтрушувався від пилюки й надсадно кричав пробі, і кричав, як виявилося, недаремно, бо йому пощастило викликати сум'яття, видати себе за чесного громадянина і створити, бодай на хвилину, враження насильства над справедливістю.
Тоді Дука покинув бандита — хай собі стогне на землі, встати так чи так не зможе, бебехів він йому не відбив тільки дивом. Тепер Дуку зацікавив другий. Він ще не знав, що це гомик, але манера кричати викликала підозру, а коли Дука підійшов до нього впритул, підозра переросла в певність.
— Опусти голову, падао! — звелів він.
Несподіваний наказ змусив збоченця на мить замовкнути, але потім, наділений чисто жіночим духом суперечності, він задер голову ще вище й заволав ще голосніше. Це було саме те, чого Дука домагався,— садонути його в адамове яблуко. Навіть як медика його зовсім не обходило, що буде з тим "яблуком", коли його вдарити таким аперкотом, але від удару гомик замовк і охляв у руках Давіде.
— Поліція! — заявив Дука.
На подвір'ї несподівано появився старий кремезний селянин. Дука виставив перед його очима своє посвідчення колегії медиків, яке завжди носив з собою в гаманці, й повторив:
— Поліція. Це вбивці, вони замордували двох жінок. Надайте нам приміщення, щоб замкнути їх.
З будинку вийшов молодик, потім стара жінка, потім двоє дітей, і хай не зразу, але до них дійшло; найбільше переконувало слово "поліція".
— У стайню,— сказав старий.
— Стайня цілком підходить.
Це була справжня стайня, а не одна з тих світличок із кондиціонером, які показують по телевізору. В стайні стояв ваговозний кінь. Дука й Давіде турнули в гній двох затриманих, одного притомного, але безсилого, він лише зойкав, тримаючись руками за живіт, а другого — зомлілого й нерухомого — може, він задихнувся? — ну й біс із ним, розберемося потім.
-т— Давіде, їдь до будинку, розшукай Лівію і дізнайся, що з нею. Тоді подзвониш до Карруа. Поясниш усе й попросиш негайно приїхати сюди. — Ось що було невідкладним — Лівія. — Ай тим часрм побалакаю з цими., Гайда.
У стайні було не так жарко, як задушно від гарячих літніх запахів. Освітлювалася вона двома високо розташованими віконцями, але їхнього світла було цілком достатньо. Почувши, як поїхав Давіде, Дука звелів собі зосередитися думками лише на цих двох. Він підійшов до того, що тримався руками за живіт і вже не стогнав, — страх виявився дужчим від ,болю.