лишивши йому дріб'язок, а сама непомітно озирнулась. "Мерседес" зупинився далеко ззаду, майже на повороті. Це була гра в хованки про людське око.
Кооператив "Улісе" швейцара не мав. Лівія побачила велику панель домофону з прізвищами мешканців і натиснула кнопку біля напису "Фотореклама". Майже одразу почулася відповідь.
— Будь ласка, підніміться на третій поверх,— проказав безбарвний голос.
Скляні двері зі стуком відчинились, і в цю мить Лівії Уссаро майнуло, що вона — мов лисиця, яка зайшла в клітку.
На третьому поверсі молодик у білій сорочці мовчки впустив її, зачинив двері, кивнув на внутрішні двері, і вона опинилася в безлюдній квадратній кімнаті. Віконниці двох вікон були щільно зачинені, так працювали кондиціонери. За що правила ця кімната, сказати було важко. В кутку стояли три лампи на штативах, зараз погашені, за ними був задник — збільшений знімок морської хвилі. У протилежному кутку виднів масивний триніжок із чимось схожим на запальничку вгорі,— синьйор Ламберті їй уже пояснив, що це — фотоапарат "Мінокс". На стільці, єдиному предметі домашнього вжитку в кімнаті, лежали журнали малого формату, на них була шахівниця, а на шахівниці — коробка з фігурами. З коробки вистромлював свою морду, мов із стійла, чорний кінь.
— Роздягтися можете у ванній,— сказав молодик.
Хоч як Лівія його розглядала, але складалося враження, що не зуміє описати ні зовнішність цього суб'єкта, ні його голос,— це було все одно що списувати вміст порожньої коробки.
— Гаразд, дякую,— сказала вона, але не ворухнулася, притискаючи до грудей свою торбинку та куплений по дорозі журнал мод.
— У чому ж річ? — спитав фотограф.
— Мені обіцяли гонорар. — Вона сказала ці слова чемно, але твердо.
— О, звичайно, але спочатку проведемо зйомку.
— Пробачте, але зйомку проведемо потім.
Це була одна з настанов синьйора Дуки Ламберті. Лівія мала розвіяти всі підозри, коли б такі в них заронилися; якщо дівчина вимагає гроші наперед, значить, дбає тільки про свій інтерес і не веде подвійної гри.
Молодик у білій сорочці не сказав нічого, не всміхнувсь, а просто вийшов з кімнати, відразу ж повернувся з п'ятьма банкнотами по десять тисяч лір і мовчки подав їх Лівії.
Вона взяла й пішла до ванної. Роздяглася блискавично, навіть не причинивши двері. Ванною, очевидно, майже не користувалися, тут не було навіть бруска мила, висіло тільки два рушника крикливих кольорів. Виходячи з ванної, Лівія почула, як молодик брутально вилаявсь, і збагнула, що це за один: ну звісно ж, типовий збоченець, жалюгідна "третя стать"...
— Що сталося? — спитала вона стримано.
— Та от, ударило,— сказав гомик. У руці він тримав чорний електричний шнур, обірваний штепсель валявся долі. — Тепер доведеться лагодити.
Він на неї так і не глянув, хоча Лівії хотілося б знати, як сприймають збоченці жіночу голизну. Він вийшов, а за кілька хвилин повернувся з ізоляційною стрічкою та ножицями, сів навпочіпки й заходився лагодити електричний шнур. Стоячи біля стільця, Лівія мовчки спостерігала за ним, аж поки згадала, що, за настановами Дуки, не повинна мовчати, бо мовчазна жінка викликає підозру.
— Ви граєте в шахи? — спитала вона.
— Сам із собою,— відповів збоченець. Саме слово "шахи" мало б відчинити потаємні дверцята, що так чи так пов'язані з людською індивідуальністю, якщо не з душею,— Нині в шахи мало хто грає.
— О, я теж розбираю партії чемпіонів або граю з батьком.
Це була правда або майже правда. Звичайно, Лівія не проводила дні за грою в шахи, але батько навчив її грати, і шахи дуже добре пасували її вдачі. Фотограф підвів голову й мигцем глянув, побачивши перед собою не голу жінку, а істоту, яка розуміється на шахах. Він так нічого й не сказав, але Лівія вела далі, оскільки було дуже вигідно показати противникові, що поділяєш ту саму пристрасть.
— Днями я бачила в "Монді" чудову партію, з гамбітом трьох коней.
— Не днями, а вже понад місяць тому. Білими грав Нойкірх із Лейпцига, а чорними — Цінн із Берліна.
— Атож, саме так. Мій батько завжди купує "Монд", бо там ведеться шахова рубрика, й зберігає всі номери. Цілком можливо, що це було місяць тому, але я розіграла її минулого понеділка чи вівторка.
— Я теж купую "Монд" за шахову рубрику.
Лагодячи шнур, він, здавалося, думав, чи не запропонувати їй зіграти з ним у шахи.
— Ви пам'ятаєте ендшпіль? — не вгавала Лівія. — Чорні мусять відступити королем, тоді білі ходять конем, загрожуючи поставити мат слоном, чорні мусять захищатися турою, але тоді пускають уперед пішака, і вже ніякого порятунку, наступний хід — мат.
— Так, я це добре пригадую! — Молодик знову звів голову, його очі світилися радістю, наче в любителя симфоній, який раптово почув свій улюблений уривок; але в погляді його промайнула й інша іскринка — захоплення жінкою, яка, хоч вона й жінка, так орієнтується в чудовому світі шахів.
— Але загалом гамбіт конем мені не подобається,— сказала Лівія,— ця партія надто закрита...
— Вони надто обережні, але знавці твердять, що все це тільки видимість,— перебив її фотограф. — Адже насправді баталія відбувається в центрі шахівниці...
Лівія сказала ще щось, але на тому й зупинилася, бо їй раптом стало смішно: гола просторікує про шахи в товаристві педераста, який лагодить електричний шнур.
— Хвилиночку, будь ласка,— сказав молодик. Він закінчив прилаштовувати шнур, але тут трапилася ще одна несподіванка: пролунав тихий звук дзвіночка. Молодик упустив шнур додолу, вийшов з кімнати, зачинивши по собі двері, і зняв телефонну трубку в передпокої.
— Відчини,— звелів йому голос.
Тоді він натиснув кнопку, яка відчиняла двері в під'їзді, й став чекати. За хвилину ввійшов чоловік у брунатному костюмі, лише трохи світлішому від каштанового волосся.
— Як справи? — спитав чоловік. Він теж був молодий, але його постать дихала глухою погрозою, і через те він здавався старшим.
— Не до вподоби вона мені,— відповів фотограф.
— Чому? — Прибулець говорив владно й агресивно.
— Не знаю чому, але щось мені не те.
— А я не помітив нічого... Приїхала сюди, ні з ким дорогою не розмовляла...
— Все одно мені вона не подобається.
— Може, й справді...