Дука підвівся, взяв його під лікоть, щоб підтримати, хоча Давіде не здавався п'яним, провів до вікна і посадив на стілець.
— Давіде, будьте розважливі.
— Не покидайте мене самого!
— Ну що цей Маскаранті,— зарепетував Карруа в телефон,— зволить нарешті прийти чи потрібне особливе запрошення?!
— Посидьте тут, я вас не покину,— повторив Дука.
— Якщо залишуся сам, я знаю — я пропав.
Дука теж знав, що він пропаде. Так було й тоді, коли синьйора Мальдрігаті сказала йому, що далі жити не зможе.
— Ні, я не покину вас самого.
— Він уже вийшов?! — репетував Карруа. — А коли саме?! Та певне, що мій кабінет у корпусі два, але Маскаранті й досі немає.
— Посидьте тихенько тут. — Дука не міг покинути його самого. Адже спеціалізувався в галузі морального забезпечення: ейтаназія, реабілітація і порятунок молоді, враженої душевними хворобами. Він повернувся до письмового столу Карруа саме в ту мить, коли ввійшов Маскаранті.
— Я перепрошую,— сказав Маскаранті,— моє чергування саме закінчилось і я пішов випити кухоль пива.
Хоча він був чорнявий і маленький, хоча зберіг ще сіцілійський акцент, Маскаранті зовсім не нагадував поліцая, його можна було радше взяти за спортсмена — чи то за боксера, чи то за велогонщика — через його богатирські груди й здоровенні волохаті ручиська; штани, дарма що не були вузенькі, облипали йому ноги, мов панчохи.
— Тут у нас не ФБР,— заревів Карруа,— тут міланська квестура: скінчилося твоє чергування, сиди на місці! — Він простяг Маскаранті жовтий конверт: — Поглянь, ти ще не забув цієї справи? Принаймні на рапортах красуються твої ініціали.
Аркушики в руках Маскаранті здавалися метеликами в лапах дракона. Він вивчав їх досить довгенько, не пускаючи й пари з уст.
— Ти що, розучився читати? — спитав Карруа нервово.
— Ага, я пригадую. Ця дівчина перерізала собі вени в Метанополі,— промовив Маскаранті. — Я розбирав усі протоколи, складені в Метанополі, завізував і цей. А що таке, щось не збігається?
— Так, дещо не збігається, хай навіть його завізували і ти, і я, і навіть секретар ООН. — Карруа, хоч як намагався вгамувати свій голос, але витримав не довго. — Залишилося нез'ясованим, чим ця дівчина перерізала собі вени! А потім, у неї в сумці було понад п'ятдесят тисяч лір, а знайшли трохи більше десяти тисяч.
Дука спробував захистити Маскаранті:
— Цього не міг знати ніхто, окрім Давіде, який так запевняє.
— А потім, знайшлися ще оці фотографії, вони випливли на поверхню лише тепер, через рік,— сказав Карруа. — Брюнетка — це загибла дівчина. Характер знімків дає велику поживу для роздумів.
— Тут є ще одна обставина,— промовив Дука, не спускаючи очей з Давіде. — Якщо комусь набридло жити, він перерізає собі вени у власній квартирі або в готельному номері, у ванній чи в ліжку. Ховатися на луках для такої операції — дещо незвичайно, особливо коли маєш помешкання.
— Хіба в тебе не виникло таких думок, коли ти підписував протокол?! — зарепетував Карруа в бік Маскаранті.
Той за довгі роки спільної роботи звик до репету Карруа, тому відповів спокійно:
— Атож, такі думки в мене виникли, бо я навіть спитав у судового лікаря, чи була потреба робити розтин. Він мені відповів, що якби я схотів, він би зробив, але його висновок говорить так ясно. — Він прочитав: — "...знекровлення... жодної іншої рани, пошкодження чи синця на всьому тілі..."
— Так, я теж це читав,— мовив Карруа,— але тепер почнімо все спочатку! За цю справу візьмешся ти і з завтрашнього дня проробиш заново все — поїдеш до Метанополі, ще раз допитаєш тих, кого допитували, і передусім докопаєшся до кінця з цими порнознімками. Завтра я введу тебе повністю в курс справи.
— Яким чином випливли на поверхню ці фотографії? — спитав Маскаранті.
Карруа спалахнув гнівом:
— Я сказав тобі — завтра вранці! — Він не хотів говорити тепер, при Давіде. — Ну ось, із тобою все вирішено,— звернувся він до Дуки. — Забирай нашого друга додому. Завтра я повідомлю Аузері, щоб приїхав забрати сина, і ти будеш вільний.
Дука нічого не сказав, дивився тільки на грубе обличчя Маскаранті, який узяв жовтий конверт і притиснув його до грудей.
— Ми з тобою ще поговоримо,— сказав Карруа Дуці.
— Вибач мені. — Дука дивився просто у вічі Карруа. — Може, я ще й передумаю.
Він ніколи не змінював своїх рішень, і це була помилка, ще одна помилка. До нього вже дійшло.
Карруа поставив обидві порожні пляшки від кока-коли на підлогу.
— Можеш іти, зустрінемося завтра о десятій,— сказав він до Маскаранті.
— Я й далі працюватиму з Давіде,— сказав Дука, тільки-но Маскаранті пішов.
— Якщо він тебе слухатиметься,— відповів Карруа трохи нервозно; він завжди, коли його щось вражало, виказував нервозність.
— Слухатиметься. А потім, я просив би тебе про одну послугу.
— Слухаю вас, синьйоре.
— Я хотів би бути разом з Маскаранті, поки він провадитиме слідство. Карруа позирнув на пляшку віскі.
— Хлюпни мені крапелину цього пійла. — Він ледве вмочив губи, втупившись поглядом у чарку. — Висловлюйся ясніше, Дуко. Ти хочеш провадити слідство разом з Маскаранті... — Це було не запитання, а твердження.
— Не зовсім. Я так високо не заношуся, просто бути поряд з Маскаранті, та й годі.
— Спершу ти збирався покинути все, а тепер тобі закортіло пошитися в поліцаї.
— Як бачиш, я передумав.
— З чого б то?
Відповіді не було, і Карруа це наполягав, бо він і так знав причину. До того ж тут усе ще був Давіде, він тримався біля вікна, напружений, нерухомий і прибитий.
— Гаразд. Уранці я пришлю тобі Маскаранті. Де ви будете?
— Думаю, найкраще зупинитися в готелі "Кавур", зовсім недалеко звідси.
— Розумно. — Карруа зиркнув на годинника. — Не знаю, який з тебе вийде поліцай, але спробувати можна. З чого думаєш почати?
Відповіді не було й цього разу, та Карруа й не наполягав, оскільки сам знав, з чого належало починати: з Давіде Аузері. Вбивства, замасковані під самогубство, трапляються щодня, і якщо дівчину справді було вбито, то останній, хто її бачив, був Давіде Аузері, і те, що розповів він, було тільки те, що почули з його вуст, і воно могло бути не доконче правдою чи повною правдою. І серце стислося в обох, і в Дуки, і в Карруа, як ще ніколи до цього, а ще обом стало страшно від того, що могло випливти назовні, чи, точніше, не страшно, а смутно, тривожно. Незабаром їм доведеться спитати в Давіде, де він був увечері того дня, від сьомої до десятої, і чи може назвати когось, хто б його бачив у ці години, і якщо він не зможе сказати нічого певного, і якщо сумнів у тому, що вищезгадана самогубця Альберта Раделлі, чи Раделлі Альберта, не покінчила з собою, а стала жертвою вбивства, тоді доведеться хлопцеві роз'яснювати все до кінця, оскільки за вищезгаданою дівчиною стояли оці фотографії, а за фотографіями не крилося нічого, анічогісінько доброго.