І за це певної ясної ночі з його руки полетіла лебедем у темні простори
й друга запона, і Правда правд заясніла перед його очима ще яскравіше.
Він був напрочуд вродливим юнаком. Найперші афінські вельможі, філософи, співці й поети прагнули його дружби, аби хоча б через споглядання його неземної вроди наблизитися до глибин одвічних ідей.
Та Діокл відмітав і їхні дарунки, і запобігання, і приязнь...
Дівчата, що збиралися біля водограїв на Кераміку чи на Стоа, обплутували його косами й заполонювали хороводами. Прекрасні, ніби німфи, гетери не раз кидали йому під ноги призначені Адонісові галузки копри або крізь келишки розквітлих лілей шепотіли йому на вухо пестливі й солодкі, наче музика аркадійських флейт, слова.
І все намарне!
— Прийди!.. — мовила йому якось найгарніша з афінянок, справжнє втілення Харіти. — Очі мої, як палахкотливі зорі, волосся, як запашні гіацинти, а лоно, наче лоно прекрасної Єлени. Тож прийди, Діокле, бо навіть боги на небі не знають більшого блаженства, аніж кохання.
Але Діокл лише всміхнувся сумовито й відказав:
— І цей птах, о незрівнянна, вже далеко відлетів від мене.
Бо вже і третій лебідь з його руки відлетів ще однієї чарівливої ночі.
Літа пропливали, як оті хмарини, що їх над Афінами бурхливий Борей жене узимку від стрімчастих Фракійських гір до моря. Діокл із молодика помалу ставав зрілим мужем. Рідко брав участь у філософських диспутах, а ще рідше забирав слово на публічних виступах. Однак у місті вже линула слава про його розважливість і мудрість. Не раз афіняни пропонували йому високі посади, а знайомі та друзі переконували взяти до рук державне стерно й вивести корабель вітчизни з мілин та вирів на тихі води.
Проте він уже бачив, як у Афінах руйнується суспільне життя, як серед ненависті й чвар гине любов до вітчизни, як його застороги, наче зерна, приречені на згубу, падають на безплідну й здичавілу ріллю. І тим дужче опинався тій владі, якої зрікся обітницею. А якось, коли людські юрмища мало не силоміць спонукали його, аби став він на чолі їх, Діокл мовив їм:
— О афіняни, ви самі собі вороги. Як людина, я до сліз співчуваю вам. Та якби я навіть був богом, то все одно не погодився б урядувати вами.
І все ж, коли вибухнула війна, він разом з іншими пішов боронити рідну землю. І повернувся, вкритий ранами. Та коли на Акрополі найуславленішим героям роздавали вінки, Діокла серед них не було. Він навіть не дозволив викарбувати своє ім'я на мідній дошці, що її з цієї нагоди повісили в храмі.
Знехтував він і ще більшою славою, якої міг зажити на Олімпійських іграх. А на схилі років сплів собі біля каменоломень Пентелікона хатину з верболозу, облишив місто й став жити осторонь від людей. Мало-помалу в Афінах забували про нього, а коли іноді він навідувався до міста купити хліба та маслин, то знайомі чи й упізнавали його.
І так він жив довго — самотній, гордий, замкнутий у собі, поринутий у безмежний, хоч і тихий та лагідний смуток.
Минуло ще кілька олімпіад. Волосся на голові Діокла посивіло, постать похилилася до землі, очі запали в очниці, а старість висотала йому сили. Тримався лише думкою, що коли невдовзі доведеться залишити країну під сонцем, то спершу побачить найвищу Правду, предковічну Матір усіх правд на світі.
А часом думав собі, що коли Парка відразу по цьому не перетне нитки його життя, то ще повернеться до міста, до людей і дасть їм навіть більше, аніж колись Прометей.
І от настала велика містична ніч, коли богиня знову взяла його на руки, занесла на піднебесну гору й поставила перед Правдою.
— Поглянь лишень, як вона світить і палає,— мовила Афіна. — Та перш ніж востаннє потягнешся до неї рукою, вислухай, що я скажу тобі. Оті запони, що упродовж довгих років відлітали від тебе лебедями, то облуда твого життя. Якщо ж тобі жаль останньої запони або якщо тебе повнить острах, то відступися, поки ще не пізно. А я спущу тебе з оцих вершин, аби ти, як інші люди, добігав свого життя в земній юдолі.
— Але ж я усе своє життя тільки й чекав цієї хвилини! — згукнув Діокл. Із серцем, що мало не вискакувало з грудей, підійшов він, мружачись від
сліпучого сяєва, і тремтячою рукою зірвав з Правди останню запону й кинув позад себе.
І відразу сталося щось украй страхітливе.
Тієї самої хвилі наче вдарила сліпуча блискавка і очі йому заслала така моторошна темрява, що навіть найчорніша ніч проти неї могла видатися ясним днем.
І серед того непроглядного мороку розлігся раптом голос Діокла, сповнений невимовного сум'яття й безмежного болю:
— Афіно! Афіно! Таж під запоною нічого немає! Я під нею нічого не бачу! На той розпачливий зойк-стогін були йому суворі слова богині:
— Твої зіниці засліпило сяяння Правди. Відлетіла твоя остання облуда, що її кожен смертний годен побачити й без запони.
І запала моторошна тиша.
— Ти завжди дуриш тих, хто безмежно вірить тобі,— простогнав Діокл. — Ти піддурила й мене, жорстоке, облудне божество. Та коли я вже ніколи не побачу найвищої Правди, то пошли мені хоча б смерть-збавительку.
І такий надлюдський жаль бринів у його словах, що зворушилася навіть Афіна. Вона поклала долоню на голову нещасного й лагідно мовила:
— Посилаю її тобі, Діокле, а з нею й останню втіху. Коли Смерть заколисає тебе, ти побачиш те сяєво, від якого за життя осліпли твої очі.
Ніч бліднула й розтавала, а день займався холодний і сірий. З вировища хмар на небі почали падати рясні й лапаті сніжинки, вкриваючи собою посмертні останки Діокла.
Суд Осіріса
І коли помер у Єгипті син Псунабуда Псунабуд, великий міністр котрогось із Тутмесів з якоїсь там династії, що правила перед нашестям гіксосів, прийшли по його душу два невмирущі Єства й почубилися за неї, наповнюючи нескінченні обшири тихої вічності таким галасом, що всемогутній Осіріс звелів їм стати перед його очима й запитав:
— Хто ви такі, о духи, і хто той грішник, що його моє яструбине око добачає межи вами? І чому в країні Спокою ви гризетеся, наче дві перекупки з Мемфісу?
І на це так відповів один із духів:
— Я, владико, невмируща Глупота. Я опікувалася присутнім тут його превелебністю Псунабудрм, як рідна ненька. Підказувала йому кожне слово, показувала кожен крок. Не покидала його ні на хвильку, а позаяк і він тримався за мої шати міцно й вірно, позаяк усе життя був, як гласить єгипетська приказка, дурний, як ніжки від стола, то я тепер хочу забрати його душу й оселити її в тій заземній країні, призначеній для довічного поселення дурнів.